Минуло три тижні. Столицю накрила справжня зимова казка: пухнастий сніг лапато падав на дахи будинків, а вітрини магазинів мерехтіли святковими гірляндами. Наближалася новорічна ніч. Марічці вже почало здаватися, що та дивна ранкова зустріч із пограбованим пасажиром була лише грою її втомленої уяви.
Спогади про той день поступово розмивалися, втрачаючи свої чіткі контури, і лише контакт «Андрій з потяга» у телефонній книзі слугував мовчазним доказом того, що все це відбулося насправді. Жодного повідомлення чи дзвінка від нього так і не надійшло. Речі брата, як він і обіцяв, наступного ж дня привіз мовчазний кур’єр. І на цьому все закінчилося.
У новорічну ніч чергування в лікарні обіцяло бути напрочуд спокійним. В ординаторській на столі тихенько блимала вогниками невеличка штучна ялинка, створюючи ілюзію домашнього затишку. Пацієнтів у стаціонарі залишилося небагато — усіх, кого дозволяв стан здоров’я, лікарі виписали додому на свята. Навряд чи хтось планував масово поступати по «швидкій» до опівночі; зазвичай такий наплив починався вже над ранок або першого січня. Марічка щиро сподівалася, що ця ніч стане чудовою нагодою просто видихнути, випити гарячого какао і трохи поспати.
— Ну що, Марічко, знову ми з вами разом на сторожі здоров’я? — у дверях ординаторської з’явився черговий хірург Максим Ковальчук. Він самовдоволено усміхнувся, поправляючи комірець медичного халата.
Марічка внутрішньо зітхнула. Вона чудово розуміла, що їхній спільний графік — це зовсім не випадковий збіг обставин. Ковальчук, відомий на все відділення ловелас, явно доклав зусиль, щоб помінятися змінами і чергувати саме з нею. Він ніколи не пропускав нагоди пофліртувати з молодими медсестрами, тож Марічка вже давно виробила захисну реакцію: абсолютний імунітет і ввічливе ігнорування.
— Так, Максиме Вікторовичу, схоже на те. Головне, щоб ніч минула без екстрених операцій, — стримано і максимально офіційно відповіла вона, не відриваючи погляду від заповнення медичних карток.
Ковальчук сів навпроти, намагаючись завести невимушену бесіду про свої грандіозні плани на січневі вихідні, але Марічка слухала його лише краєм вуха. Її думки знову і знову поверталися до Андрія. Вона згадувала його втомлені, але такі теплі очі, його спокійний голос. І чому вона так чекала від нього дзвінка? Хіба мало в її житті було розчарувань?
Тишу лікарняних коридорів розірвав різкий звук кроків. До ординаторської, ледве переказуючи подих, увірвалася старша медсестра Валя. Її очі були круглими від подиву.
— Ви ще тут сидите?! А там… там таке робиться! — випалила вона з порога, хапаючись за серце.
Ковальчук миттєво змінився на обличчі, професійний рефлекс узяв гору. Він схопив зі столу фонендоскоп.
— Невже важкого привезли? Ну що за люди, навіть Новий рік не дадуть нормально зустріти! ДТП чи побутова травма? — швидко запитав хірург, прямуючи до виходу.
— Та ні! Який там важкий! Там Санта! Справжнісінький Санта-Клаус із величезним мішком подарунків! — лепетала Валя, не приховуючи свого дитячого захвату. — Рветься прямо у відділення до пацієнтів! Каже, хоче зробити їм свято. Що мені з ним робити? Пускати?
Ковальчук зупинився як укопаний і розреготався.
— Санта, кажеш? Ну, якщо в нього немає температури і він у бахілах, то чому б і ні? Ходімо, Марічко, подивимося на цього благодійника, — хірург галантно пропустив дівчину вперед.
Ще підходячи до приймального спокою, вони почули гучний, впевнений чоловічий голос. Посеред холу стояв високий чоловік у розкішному червоному костюмі, з пишною білою бородою, яка закривала половину обличчя. За його спиною виднівся величезний червоний мішок. Він енергійно жестикулював, переконуючи чергового охоронця.
— Шановний, я добирався сюди крізь затори з самої Лапландії! Мої олені припарковані біля аптеки. Ви ж не хочете залишити пацієнтів без дива? — басом заявляв гість.
Марічка завмерла. Цей голос… Її серце раптом забилося так швидко, що, здавалося, готове було вистрибнути з грудей. Вона впізнала б цей тембр із тисячі.
Ковальчук, іронічно посміхаючись, підійшов ближче.
— А я завжди думав, що епіцентр Лапландії десь у районі Хрещатика, — пожартував він, але одразу додав серйозніше: — Гаразд, шановний, проходьте. Тільки без галасу, у нас тут кардіологія на поверсі. А що у вас у тому мішку, зізнавайтеся?
Санта радісно розвів руками.
— Тут усе, що може викликати усмішку! Мандарини, цукерки, книги для стареньких, трохи іграшок для дитячого відділення на другому поверсі. Ну і, звісно, сюрпризи для героїчного медичного персоналу!
За лічені хвилини сувора лікарня перетворилася на філію різдвяного ярмарку. Команда чергових лікарів та медсестер із радістю долучилася до цієї імпровізованої акції. Санта заходив у кожну палату. Він не шкодував добрих слів, щедро розкладаючи на тумбочках здивованих пацієнтів яскраві мандарини та солодощі. Старенькі бабусі розквітали на очах, згадуючи своє дитинство і ховаючи сльози розчулення.
Коли процесія вийшла в порожній коридор, щоб перевести подих, чоловік раптом зупинився. Він поставив напівпорожній мішок на підлогу, стягнув із голови червону шапку і рішучим рухом відчепив білу бороду.
Марічка ахнула і прикрила рот долонею.
Перед нею стояв Андрій. Його очі світилися тією ж теплотою, що й три тижні тому на її маленькій кухні. Тільки тепер на його обличчі не було ані синців, ані слідів втоми.
— Я дізнався у кур’єра, в якій саме лікарні ви працюєте, і знав, що у вас сьогодні нічне чергування. Захотілося зробити диво для вас і ваших пацієнтів. Мені це вдалося? — він дивився на неї з такою надією, що весь світ навколо перестав існувати.
— Вдалося на всі сто відсотків. Наші старенькі тепер до ранку не заснуть від вражень, — усміхаючись крізь сльози, ледве чутно промовила Марічка.
Лікар Ковальчук, який мовчки спостерігав за цією сценою, зрозумів усе без зайвих слів. Він театрально, з ноткою легкої заздрості, зітхнув:
— Ех, зрозуміло все з вами… Схоже, що в цю новорічну ніч історію хвороб мені доведеться заповнювати на самоті.
Він підморгнув Марічці і додав:
— Ідіть уже, пийте чай зі своїм Сантою. Якщо щось термінове — ми з Валею підстрахуємо. Не втрачайте свого щастя, Марічко.
Її справді не треба було довго вмовляти. Ця новорічна ніч стала тим самим поворотним моментом, про який вона так довго мріяла.
Вже за місяць Марічка написала заяву на звільнення, зібрала валізи і переїхала до Андрія в його рідне місто. Їхня історія, яка почалася з абсурдного пограбування у потязі, переросла у велике, справжнє почуття.
Ганна Петрівна, дізнавшись новину, не могла стримати сліз радості.
— Ну нарешті! Доньку прилаштувала за надійного чоловіка, тепер можна і на заслужений спочинок! — емоційно вигукнула вона, але тут же осмикнула сама себе: — Тю, що це я мелю? Який спочинок! От-от онуки підуть, хто ж їм пиріжки пектиме, як не бабця Ганна?!
Вона енергійно взялася за планування свого майбутнього, сповненого нових, щасливих турбот.
А Марічка та Андрій розпочали нову главу свого життя, насолоджуючись кожною миттю сімейного затишку. Тепер вони на власному досвіді точно знали: новорічні дива дійсно трапляються. Особливо тоді, коли ти знаходиш у собі сили простягнути руку допомоги незнайомцю в найтемнішу ніч.