Те, що приніс наступний ранок, почалося з телефонного дзвінка о шостій ранку. Дзвонив Тарас — колишній побратим Дмитра, який через власне поранення не міг виконувати важку роботу, але з радістю взяв на себе нічні чергування на станції.
— Командире, у нас проблеми. Тобі краще приїхати, — його голос був напруженим і сухим.
Дмитро був на місці за п’ятнадцять хвилин. Його зустріло видовище, від якого кров миттєво відлила від обличчя. Три великі панорамні вікна нової зони очікування були розбиті вщент. Уламки скла вкривали ідеальну підлогу, виблискуючи у світлі вуличних ліхтарів, як кристалізована злість. На свіжопофарбованій фасадній стіні кривими червоними літерами з балончика було виведено: «КОРПОРАТИВНІ ЩУРИ. ГЕТЬ ЗВІДСИ». Два автомобілі, які станція придбала спеціально для підміни клієнтам на час ремонту, стояли на пробитих колесах, безпорадно осівши на асфальт.
Тарас стояв посеред цього хаосу, стискаючи в руках ліхтарик. Його обличчя було блідим від люті та почуття провини, хоча він об’єктивно не міг нічого зробити.
— Я роблю обхід кожну годину, Дімо. Це сталося десь між четвертою і п’ятою. Заїхали з боку пустиря, зробили все за пару хвилин і зникли.
— Це не твоя провина, брате, — Дмитро дістав телефон, хоча його пальці вже почали дрібно тремтіти. — Поліцію викликав?
— Вони вже в дорозі. Я хотів спочатку набрати тебе.
Дмитро стояв посеред розбитого скла. З рота виривалися хмарки пари в передранковому холоді. Глибоко всередині нього розгорталося щось дуже темне, знайоме і вкрай небажане. Це було те саме відчуття безпорадності, яке накривало його на фронті, коли він бачив наслідки ворожих обстрілів. Те саме безсиле відчуття люті, коли ти не можеш захистити те, що тобі дороге. Його руки тремтіли — не від холоду, а від адреналіну, який організм викинув у кров, готуючись до бою, якого не було.
Слідчо-оперативна група приїхала швидко. Вони прийняли заяву, ліниво пошукали відбитки пальців, яких професійні вандали, звісно, не залишили. Літній слідчий, потираючи втомлені очі, був відвертим:
— Скажу як є, хлопці. Камер у вас на зовнішньому периметрі ще немає. Свідків нуль. Хуліганка чиста, але без доказів це типовий «глухар». Ми відкриємо провадження, але я б на вашому місці ілюзій не плекав.
Після того, як поліція поїхала, Дмитро залишився сам у зоні очікування, дивлячись на червону фарбу і бите скло. Сонце повільно піднімалося над трасою, і в його блідому осінньому світлі руйнування виглядали ще жалюгідніше.
Телефон завібрував. На екрані світилося ім’я Марти.
— Я вже їду, — сказала вона замість привітання. — Нічого не прибирайте, поки я все не побачу на власні очі.
Вона прибула за сорок хвилин. Марта обережно переступала через бите скло, вбираючи картину руйнувань очима, які, здавалося, фіксували кожну деталь, як сканер. Її обличчя залишалося кам’яним, але Дмитро бачив, як напружено стиснуті її губи. Під цією спокійною маскою вирувала справжня буря.
— Це Холодний, — сказав Дмитро. — Не можу довести, але ми обидва знаємо, що це він.
— Нам не потрібні докази, щоб розуміти очевидні речі, — вона дістала свій смартфон і зробила кілька фотографій з різних ракурсів. — Це зробили не місцеві підлітки-хулігани. Це робота професіоналів. Вони точно знали, куди бити, щоб завдати максимальної шкоди іміджу і нервам.
— І що ми будемо робити? Знайти його і…
Дмитро не договорив, але його тон був промовистішим за слова.
— Ми встановимо найкращу систему безпеки, — жорстко відповіла Марта. — Камери нічного бачення військового зразка. Датчики руху, які виводитимуть сигнал напряму на твій і мій телефони. Ми зробимо цей гараж більш захищеним, ніж відділення Нацбанку. І якщо ці щури прийдуть знову, ми матимемо відео. А відео — це вже доказ для суду.
Дмитро хотів заперечити. Частина його свідомості, вихована Силами спеціальних операцій, кричала про те, що на агресію треба відповідати агресією. Треба знайти виконавців. Змусити їх говорити. Але він знав, що Марта має рацію: будь-яка ескалація — це гра за правилами Холодного. А вони не збиралися ставати такими, як він.
До десятої ранку вони вже замовили нові склопакети та організували підмінні автомобілі для клієнтів за рахунок компанії. До полудня команда фахівців уже монтувала під дахом камери, які могли розгледіти обличчя людини в повній темряві. До вечора Василь Григорович особисто проінструктував майстрів, як працювати в умовах тиску і не піддаватися на провокації.
Протягом усього цього хаосу Дмитро відчував, як його розриває навпіл. Одна його частина — професійний керівник — холоднокровно вирішувала логістичні проблеми. Інша — натренований воїн — відчайдушно хотіла знайти тих, хто це зробив, і здійснити своє, дуже конкретне правосуддя.
Того вечора Марта затрималася на станції після того, як усі працівники розійшлися по домах. Вона знайшла Дмитра в кабінеті. Він сидів у напівтемряві, бездумно дивлячись у монітор, де транслювалося відео з нових камер спостереження.
— Ти ж розумієш, що не можеш переписати минуле, дивлячись у порожні екрани? — тихо спитала вона.
Він здригнувся, ніби прокидаючись.
— Просто намагаюся зрозуміти їхній алгоритм.
— Ти мислиш так, ніби ми в зоні бойових дій, Дмитре.
Марта зайшла в кабінет і опустилася в крісло навпроти його столу.
— Це бізнес. Іноді дуже брудний бізнес. Але якщо ти почнеш ставитися до цього як до справжньої війни, ти почнеш ухвалювати рішення, які можуть знищити все, що ми побудували.
Він знав, що вона права. Але це знання не зменшувало люті, яка кипіла в його венах.
— Поговори зі мною, — її голос став ще м’якшим. — Що з тобою зараз відбувається?
Дмитро відкинувся на спинку стільця. Він змусив себе артикулювати те, що ретельно ховав навіть від самого себе.
— Вісім років я захищав людей. Це була моя робота. Моя ідентичність. Потім я повернувся. Моя дружина померла, поки я був на ротації. Мій батько помер від інфаркту, намагаючись втримати це місце на плаву. А тепер… тепер хтось нападає на те, що ми відбудували, а я… — він різко замовк і зціпив зуби. — Я знову не можу це захистити. Якого біса варті всі мої навички і тренування, якщо я не можу зупинити якихось відморозків із балончиками фарби?
Тиша в кабінеті здавалася важкою, як мокрий сніг.
— Ти не провалив захист, Дмитре, — нарешті сказала Марта. — Ти просто вибрав захищати нас інакше. Камерами, а не кулаками. Законом і доказами, а не сліпою помстою. І повір мені, це набагато складніше, ніж те, до чого ти звик. На це потрібна справжня мужність.
— Щось це не дуже схоже на мужність.
— Це тому, що ти звик вимірювати її в інших категоріях. — Вона нахилилася ближче, змушуючи його зустрітися з нею поглядом. — Мужність — це не завжди кидатися в бій. Іноді це здатність стриматися. Іноді це вміння довіряти системі, навіть якщо руки сверблять вирішити все самостійно. А іноді це здатність бути батьком, який покаже своїй доньці, що проблеми можна вирішувати, не перетворюючись на монстра.
Ці слова вдарили його сильніше, ніж будь-який фізичний удар. Він подумав про Бодю. Чого б він її навчив, якби зараз зірвався? Що насилля — це єдиний вихід? Чи що існують складніші, але правильніші шляхи, які вимагають терпіння і віри?
— Ти маєш рацію, — це зізнання далося йому непросто. — Мені це страшенно не подобається, але ти маєш рацію.
— Тобі й не повинно це подобатися. Тобі просто треба це зробити.
Вони посиділи ще трохи, поки за вікном остаточно не запала глибока осіння ніч. Зрештою Марта піднялася і взяла свої милиці.
— Їдь додому, Дімо. Їдь до Боді і покажи їй, що все під контролем. Саме такий захист їй зараз потрібен найбільше.
Пізніше, проїжджаючи знайомими вулицями містечка, Дмитро відчував, як відпускає внутрішня пружина. Вдома він побачив, що Бодя, попри пізній час, не спить і чекає на нього, згорнувшись калачиком на дивані.
— Погані люди зробили боляче нашому гаражу? — спитала вона з дорослою серйозністю.
Сенсу брехати не було.
— Так, маленька. Хтось розбив нам вікна і розмалював стіни.
— Чому?
— Бо іноді люди дуже лякаються, коли поруч хтось створює щось хороше, а вони не мають до цього стосунку. Дехто замість того, щоб радіти, починає злитися.
Бодя обміркувала цю інформацію.
— Ти знайдеш їх і змусиш припинити?
— Я дозволю поліції розібратися з цим, — сказав він, сідаючи поруч і обіймаючи її. — Для цього існують закони.
— Але ж ти міг би їх знайти, — це спостереження було надто проникливим для восьмирічної дитини.
— Міг би. Але я більше не той чоловік. Я твій тато. Я керую СТО. І я вірю, що коли ти робиш правильні речі, все зрештою налагодиться. Навіть якщо зараз важко. Тітка Марта теж так вважає.
Бодя задоволено кивнула і притулилася до його плеча.
— Тітка Марта казала мені, що робити правильні речі завжди важче, ніж робити прості. Але саме це робить їх важливими.
Дмитро відчув, як у грудях розливається тепло.
— І коли це вона встигла тобі таке розповісти?
— Коли ми пили какао і вона розказувала мені про інженерію. Вона казала, що багато людей не вірили в неї, бо вона відрізнялася від них. Але вона все одно побудувала свою компанію. Бо це було правильно. Тітка Марта дуже розумна.
— Це правда, маля, — усміхнувся Дмитро. Вона дуже розумна.
Він відніс сонну доньку до ліжка, вкрив її ковдрою і ще довго стояв у дверях, дивлячись, як вона спить. Вона довіряла йому так абсолютно і беззастережно, як можуть довіряти лише діти, які вірять, що батьки здатні полагодити що завгодно. І він зрозумів, що Марта мала рацію: саме це він мусив захищати найбільше.