Двері до кімнати відпочинку рипнули, впускаючи Оксану, ветеринарну лікарку центру. Вона зайшла, тримаючи в руках горнятко з гарячою кавою, від якої піднімався густий пар. Жінка втомлено кинула погляд на розкладені перед Максимом фотографії на столі.
— Знову ти над цим сидиш? — зітхнула вона, сідаючи навпроти.
Максим навіть не підвів очей.
— Хтось колись робив детальний аналіз того, що саме вона малює?
Оксана знизала плечима.
— Максиме, це просто протокол збагачення середовища. Богдан Петрович дав їй ці олівці, щоб вона хоч якось заспокоїлася після… ну, щоб не стресувала. Їй сподобався процес. Кінець історії. Не шукай таємниць там, де їх немає.
— Але це зовсім не схоже на просте заспокоєння, — Максим постукав пальцем по фотографії. — Подивись на цю стабільність. На повторення ліній. Здається, ніби вона намагається щось закінчити, довести до ідеалу.
Оксана надпила кави. Пара огорнула її обличчя, розмиваючи риси.
— Вона робить це вже кілька місяців. Якби це мало хоч якийсь науковий сенс, хтось би вже давно звернув на це увагу.
— Або, можливо, ніхто просто не хотів дивитися, — тихо відповів він.
Оксана завмерла, не донесши чашку до губ. На якусь мить на її обличчі промайнув тінь провини, але вона швидко сховала її за звичною маскою професійної втоми.
— Мені час на обхід, — сухо кинула вона, підвелася і вийшла, залишивши Максима наодинці під монотонне гудіння старих ламп.
Того ж дня, ближче до обіду, Максим знайшов місцевого завгоспа, мовчазного дядька Василя, і розпитав його про старі запаси матеріалів для тварин. Василь невизначено махнув рукою в бік підсобки за складом із мийними засобами.
Двері туди заклинило. Максиму довелося навалитися плечем, щоб зірвати їх з мертвої точки. У ніс відразу вдарив важкий запах цвілі, старого пилу та вогкості, притаманної карпатським підвалам. Усередині валялися поламані швабри, діряві відра та списане обладнання.
А в самому далекому, темному кутку стояла стара, поцяткована плямами від води картонна коробка.
Максим витягнув її на світло. Всередині були папери. Сотні аркушів. Зім’яті, покриті плямами бруду, але на кожному з них виднілися сліди кольорових олівців. У Максима раптом перехопило подих, а груди стисло від передчуття.
Він обережно дістав перший аркуш і перевернув його. На звороті синьою кульковою ручкою була виведена дата: “3 січня”. Він схопив наступний: “7 січня”. Ще один: “15 січня”.
Хтось справді документував ці малюнки. Хтось ставив дати, а потім просто скидав їх у цю коробку, як непотрібне сміття, щоб забути.
Максим забрав коробку, повернувся до кімнати відпочинку, зсунув усе зі столу і почав розкладати аркуші в хронологічному порядку.
Січень. Лютий. Березень. Квітень.
Сто двадцять сім аркушів паперу. Сто двадцять сім днів самотності.
Найперші малюнки були суцільним хаосом. Розмиті плями, кольори, що наповзали один на одного без жодної логіки чи системи. Максим уже був готовий здатися і визнати правоту Оксани, але потім він дійшов до другого тижня.
Хаос почав набувати форми. З безладу виринула синя маса — груба, нечітка, але стабільна.
На четвертий тиждень синя пляма перетворилася на вертикальний овал. Під ним з’явилася чітка коричнева лінія.
На восьмий тиждень унизу додалися зелені вигини. Вони повторювалися три дні поспіль без змін.
До дванадцятого тижня пропорції повністю стабілізувалися. Це був один і той самий образ, одне й те саме розташування на папері, ті самі кольори. Раз за разом. День за днем.
На шістнадцятий тиждень почалася деталізація. На синьому овалі з’явилися тіні. Коричнева лінія розрослася кутами. Зелені вигини загострилися, перетворюючись на щось до болю знайоме.
Максим відсахнувся від столу. Його руки відверто тремтіли, коли він сперся на стільницю.
— Та бути цього не може… — прошепотів він у порожнечу кімнати.
Він обережно, наче це була найбільша коштовність у світі, зібрав шість малюнків: з першого тижня, четвертого, восьмого, дванадцятого, шістнадцятого та сьогоднішній. З цим стосом він рішуче попрямував до наукового крила центру.
Кабінет доктора біологічних наук Елеонори Вікторівни був справжньою паперовою фортецею. Теки з радянськими архівами тут сусідили з новими заявками на європейські гранти. Вона сиділа за масивним столом, зсунувши окуляри на кінчик носа, і навіть не підняла очей, коли Максим постукав.
— Я зайнята.
— Це не забере багато часу, — Максим рішуче підійшов і виклав шість аркушів на її стіл. Зліва направо. В ідеальному хронологічному порядку.
Елеонора Вікторівна кинула побіжний погляд на папери. Її обличчя залишилося непроникним.
— Подивіться на прогрес, — тихо, але наполегливо сказав Максим. — Вона не просто чиркає олівцем. Вона ітерує. Вона вдосконалює форму.
— Примати не створюють репрезентативного мистецтва, Максиме. Це науковий факт, — голос Елеонори Вікторівни був сухим і беземоційним. — Тридцять п’ять років моїх досліджень це підтверджують. Те, що ти бачиш — це звичайна парейдолія. Схильність людського мозку шукати знайомі патерни. Ми бачимо обличчя у хмарах, але це не робить хмари живими.
Максим мовчки вказав на перший малюнок.
— День перший. Хаос. — Він перевів палець на останній аркуш. — День сто двадцять сьомий. Структура. Пропорція. Чіткий намір. Ви скажете, що це збіг? Тоді поясніть мені, як біолог, чому вона малює абсолютно одне й те саме щодня? До міліметра. Звичайна тварина, яка грається, так не робить.