Елеонора Вікторівна зняла окуляри і втомлено потерла перенісся. Шкіра там була червоною і натерованою.
— Ти працюєш тут три тижні, юначе. Я вивчаю когнітивні здібності приматів довше, ніж ти живеш на світі. Знаєш, скільки доглядачів вривалося в цей кабінет із криками, що їхня улюблена мавпочка — геній?
— Я не кажу, що вона геній, — Максим нахилився ближче, спираючись кулаками на стіл. — Я кажу, що вона намагається з нами говорити. А ми просто затикаємо вуха.
— Комунікація вимагає усвідомленого наміру. Ти не можеш довести намір у макаки.
— Тоді доведіть, що я помиляюся! — Максим витримав її важкий, академічний погляд. — Подивіться на докази. На всі докази. І скажіть мені в очі, що я просто бачу химери у хмарах.
У кабінеті запанувала тиша. Було чути лише, як гуде старий обігрівач у кутку та як десь знадвору долинає протяжний крик одного з підопічних.
Елеонора Вікторівна повільно, ніби проти власної волі, взяла в руки перший малюнок. Потім останній. Піднесла їх ближче до очей, порівнюючи. Її пальці завмерли на фінальному зображенні. Синій овал. Коричнева лінія. Зелені кути.
Уперше за весь час її крижаний погляд здригнувся. Щось у її очах зламалося.
— Де ти це взяв? — її голос раптом втратив усю свою владність.
— У старій коморі біля складу. Хтось документував їх, а потім просто кинув справу.
Вона поклала малюнки назад на стіл. Її щелепа нервово стиснулася.
— Принеси мені їх усі. Розклади в хронологічному порядку в моєму кабінеті. Сьогодні ввечері.
Максим коротко кивнув і розвернувся до дверей.
— Максиме? — голос науковиці зупинив його на порозі. Він звучав тихо, майже злякано. — Якщо ти маєш рацію… Якщо це дійсно те, про що ти думаєш… Це перекреслить усе, що ми знали про них.
Максим озирнувся.
— А якщо я помиляюся?
Елеонора Вікторівна не відповіла. Вона вже не дивилася на нього. Її погляд був прикутий до синього овалу на папері.
Дев’ята година вечора. Кабінет Елеонори Вікторівни тонув у блідому, жовтуватому світлі люмінесцентних ламп.
Сто двадцять сім аркушів паперу вкривали підлогу від стіни до стіни. Максим розклав їх ідеальними рядами. Зліва направо. Від зими до весни. Від хаосу до сенсу.
Елеонора Вікторівна сиділа на підлозі в іншому кінці кімнати, підібгавши під себе ноги. Її незмінні окуляри були зсунуті на сиве волосся. Жоден із них не зронив ні слова вже понад годину. Вони лише обережно пересували аркуші, звіряли дати на звороті, намагаючись не порушити крихку хронологію. Кава в їхніх чашках давно охолола, вкрившись тонкою гіркою плівкою.
Максим повільно рухався поглядом у зворотному напрямку — від останнього малюнка до першого.
Найновіші зображення демонстрували чіткі, вивірені форми. Ранні — розпадалися на безладні плями. Але коли вони лежали ось так, розгорнуті в часі, ставало очевидним те, що неможливо було заперечити. Еволюція.
Сині плями з перших днів січня тиждень за тижнем густішали, поки в лютому не перетворилися на овал. У березні цей овал набув об’єму: з’явилися натяки на тіні, контури, які могли бути вухами, і штрихи, що нагадували волосся. Коричнева лінія пройшла такий самий шлях: спочатку безформна пляма, потім — вертикальна вісь, яка згодом обросла кутастими плечима, масивним тулубом і руками, що вільно звисали вздовж тіла.
Найбільше Максима турбували зелені вигини. Вони з’явилися на восьмому тижні і більше ніколи не зникали. Чіткі кутасті форми біля самої основи синього овалу. Завжди однакові пропорції, завжди на тому самому місці.
Рука Елеонори Вікторівни, яка саме тягнулася до чергового аркуша, раптом завмерла в повітрі. Вона важко відхилилася назад. Її коліна хруснули в тиші кабінету.
— Вона малює людину, — прошепотіла професорка.
— Не просто людину, — голос Максима здригнувся від напруги, що скупчилася в горлі. — Одну й та саму людину. Щодня. Протягом чотирьох місяців.
Елеонора Вікторівна важко підвелася, спираючись на край столу. Вона підійшла до свого старого монітора і відкрила базу даних персоналу “Смерекової гавані”. Сітка фотографій поточних співробітників заповнила екран. Максим став у неї за спиною, уважно вдивляючись у кожне обличчя. Ніхто не підходив під ці дивні, але чіткі пропорції.
— Хто ще тут працював? — тихо запитав він.
Курсор миші завмер над архівною папкою “Звільнені”. Клік.
На весь екран розгорнулася фотографія Богдана Петровича. Сивина, що торкнулася скронь. Втомлені, але надзвичайно добрі очі за скельцями окулярів у тонкій металевій оправі. Обличчя, посічене глибокими зморшками — слідами від вітрів і важких років праці. А під обличчям — стандартна уніформа їхнього центру: тепла флісова кофта глибокого зеленого кольору з характерним високим коміром, що розходився двома кутами на шиї.
Максим перевів погляд з екрана на фінальний малюнок на підлозі. Потім знову на екран.
Пропорції. Ледь згорблені плечі людини, яка звикла носити важкі відра з кормом. І цей характерний, ледь помітний нахил голови вліво.
— Боже мій… — видихнула Елеонора Вікторівна. Це прозвучало майже як молитва.
Жоден із них не поворухнувся. Десь у глибині коридорів грюкнули двері, але вони цього майже не помітили.