Максим повернувся до «Смерекової гавані», коли гори вже повністю поглинула ніч. Високі чорні силуети дерев врізалися у фіолетове небо, а повітря стало по-зимовому крижаним. Елеонора Вікторівна чекала на нього на порозі адміністративного корпусу, міцно схрестивши руки на грудях. Її обличчя в тьмяному світлі ліхтаря здавалося ще суворішим, ніж зазвичай.
Максим важко вибрався з машини. Ноги гуділи після довгої гірської дороги.
— Він приїде, — сказав він, не чекаючи запитань. — Можливо, завтра. Можливо, післязавтра.
Плечі професорки опустилися на якийсь сантиметр. Вона глибоко, з полегшенням видихнула.
— А його дружина?
— Домашній хоспіс. Вона сама сказала йому їхати.
Елеонора Вікторівна повільно кивнула, перетравлюючи почуте.
— Я не думала, що він погодиться. Я презентую наші знахідки на загальних зборах завтра о другій, — її голос знову набув сталевих, академічних ноток. — Незалежно від того, приїде Богдан чи ні, люди повинні побачити, наскільки ми були сліпими.
— Директору Миколі Івановичу це не сподобається, — зауважив Максим.
— Директору не обов’язково має це подобатися, — відрізала вона. — Йому доведеться подивитися правді в очі.
Максим залишив її і пішов до вольєрів. Його кроки лунко хрустіли по гравію. У вольєрі Асі було тихо. Зграя збилася докупи у спальному відсіку, гріючись уві сні. Але Ася не спала. Вона сиділа у своєму кутку. Олівця не було — темрява не дозволяла малювати, але її погляд був прикутий до дверей. Тих самих металевих дверей, через які Богдан Петрович щоранку заходив до неї.
Максим присів біля холодної сітки.
— Він уже в дорозі, — тихо сказав він їй. — Я не знаю коли точно, але він їде.
Вона не подивилася на нього. Її очі не відривалися від дверей. Максим ще довго стояв там, спостерігаючи за її чеканням, поки нічний холод остаточно не прогнав його в кімнату.
Нарада персоналу розпочалася наступного дня. Конференц-зал дихав бюрократичною нудьгою: дешеві стільці, старі жалюзі на вікнах, монотонне гудіння ламп. Микола Іванович, директор центру, сидів на чолі столу з чашкою гарячого чаю. Гладкий, втомлений чоловік, для якого правильні звіти завжди важили більше за тварин.
Елеонора Вікторівна стояла біля коркової дошки, на якій були закріплені дванадцять малюнків Асі. Від хаосу першого дня до чіткого портрета сто двадцять сьомого.
— Те, що ви бачите перед собою, не є випадковими чирками, — впевнено карбувала слова професорка. — Це ітеративне вдосконалення. Зелений комір збігається з уніформою. Пропорції тіла. Хронологія збігається з його зникненням. Вона малювала Богдана Петровича.
У кімнаті запанувала в’язка тиша. Хтось із доглядачів нервово закашлявся. Оксана сиділа біля дверей, зціпивши зуби.
Микола Іванович відсунув від себе чашку. Його крісло жалібно рипнуло.
— Припустимо, що ваша інтерпретація правильна, Елеоноро Вікторівно. І що з того? Який наш протокол дій? Ми не можемо змусити людину, яка звільнилася за власним бажанням, приїжджати сюди.
— Наш план дій — визнати свій провал, — жорстко відповіла вона. — Чотири місяці тварина намагалася до нас докричатися, а ми списували це на “поведінку під час стресу”. Ми підшили ці малюнки в папку і забули.
— Ми діяли за інструкцією! — голос директора набув металевого відтінку. — Ми не порушили жодного правила. А те, що ви зараз робите — це чиста антропоморфізація. Ви наділяєте тварину людськими рисами.
— Три тижні тому я б з вами погодилася, — Елеонора Вікторівна не відвела погляду. — Але я подивилася на докази. І я визнаю, що помилялася.
Микола Іванович важко підвівся, збираючи свої папери.
— Я візьму вашу доповідь до відома. Дякую.
Він вийшов, сухо грюкнувши дверима. Нарада розсипалася. Персонал розходився, тихо перешіптуючись.
Минуло два дні.
Максим стояв біля технічного крана, наповнюючи водою пластикові відра, коли рація на його поясі раптом зашипіла.
— Максиме, це Оксана. Підійди на головну прохідну. Тут чоловік… Каже, що він Богдан Петрович.
Максим завмер. Вода з переповненого відра лилася йому просто на черевики.
— Зрозумів. Іду.
Він кинув шланг і швидким кроком попрямував до воріт. Богдан Петрович стояв біля входу, зсутулившись, у м’ятій сорочці та старій куртці. Його обличчя стало ще більш запалим, а під очима залягли чорні, як вугілля, тіні. Неголений, виснажений до краю.
Максим відкрив хвіртку і простягнув руку. Потиск старого був слабким, ледь відчутним.
— Як вона? — голос Богдана нагадував шелест сухого листя.
— Так само. Сидить у кутку. Малює.
Богдан кивнув. Його погляд ковзнув по території центру, по високих смереках, зупинився на дахах знайомих вольєрів.
— А пані Марія? — тихо запитав Максим.
Богдан моргнув, повертаючись до реальності.
— Вона померла чотири дні тому. Тихо. Уві сні. — Його голос ледь помітно затремтів, але він впорався з ним. — Я залишився, щоб усе організувати. Похорон. А потім одразу сів за кермо.
— Прийміть мої співчуття.
— Вона наказала мені їхати сюди. Без слів, бо вже не могла говорити, але вона наполягла. Це було останнє, що вона мені передала…
Вони йшли гравійною доріжкою. Співробітники центру виглядали з вікон. Чутки розлітаються швидко. Максим фізично відчував їхні напружені погляди на своїй спині.
Що ближче вони підходили до секції приматів, то важчим ставало дихання Богдана Петровича. Кроки робилися коротшими, невпевненими.
— А якщо вона мене не впізнає? — ледь чутно видихнув старий. — Що, якщо я сам собі все це вигадав?
— Тоді ми просто дізнаємося правду, — відповів Максим. — Ходімо. Ви вже тут.
Вони наблизилися до вольєра. Зграя з сімнадцяти макак жила своїм звичним, галасливим життям: хтось бився за гілку, хтось чистив шерсть сусіду, хтось голосно кричав на молодняк.
І лише одна макака сиділа в найдальшому кутку. Зі старою плюшевою зайчихою, міцно притиснутою до грудей. З синім олівцем у руці. Вона малювала.
Богдан Петрович схопився тремтячими пальцями за холодну сітку. Його кісточки миттєво побіліли від напруги.
— Вона так виросла… — прошепотів він, не відриваючи від неї погляду. Краплі поту виступили на його лобі попри холодний ранок. — Вона була такою крихітною, коли я…
Він не зміг закінчити фразу. Спазм перехопив горло.
Максим дістав в’язку ключів і вставив найбільший у замок.
— Зайдете, коли будете готові.
Богдан стояв, важко дихаючи. Сорок років шлюбу закінчилися смертю найріднішої людини. Чотири місяці гризучої, нестерпної провини звели його з розуму. А тепер настала мить подивитися в очі своєму найсильнішому страху. Він коротко кивнув.
Максим повернув ключ і відчинив важкі металеві двері.
Богдан зробив крок усередину. Зграя миттєво відреагувала на чужака. Кілька макак наблизилися, принюхуючись до його одягу. Молодий самець попереду видав попереджувальний звук. Стара самка почала обходити його по колу, оцінюючи.
Але Богдан їх не помічав. Його очі були прикуті лише до одного кутка.
Ася навіть не підняла голови. Її олівець продовжував методично рухатися по паперу. Синій штрих. Повільний. Цілеспрямований.
Богдан зробив крок до неї. Деревна тирса голосно хруснула під його черевиком. Він зупинився за півтора метра від тварини і повільно, наче йому було не шістдесят, а всі дев’яносто років, опустився на коліна прямо в бруд.
— Привіт… маленька, — його голос ламався на кожному звуці. — Це я.
Ася не відреагувала. Вона закінчила синій штрих, відклала олівець і потягнулася за коричневим. Вона досі не дивилася на нього.