Богдан поставив пакети на кухонний стіл, навіть не розбираючи їх. Він висунув стілець біля вікна і важко опустився на нього. Світло падало так, що його обличчя здавалося висіченим з каменю.
Максим сів навпроти. Він дістав з-за пазухи цупку теку, обережно витягнув фотографії і почав розкладати їх на столі. Зліва направо. Хронологічний порядок.
Перший малюнок — хаос. Останній — обличчя, пропорції, тіні і та сама зелена флісова кофта з кутуватим коміром.
Богдан Петрович дивився на них. Його руки лежали на колінах. Тремтіння в пальцях було дрібним, але безперервним.
— Вона завжди любила ці олівці… — прошепотів він. — Я думав, це просто гра. Щось, щоб вона не сумувала, поки я чищу вольєр.
— Вона почала це робити на наступний день після того, як ви поїхали, — рівним голосом сказав Максим. — І з того дня не пропустила жодного ранку.
Богдан взяв у руки фінальну фотографію. Підніс її близько до обличчя. Скло його окулярів ледь запотіло від важкого дихання.
— Це кофта, яку я носив. Зелена. — Його великий палець ковзнув по папері там, де були зелені штрихи. — Я, мабуть, одягав її тисячу разів.
— Ми впевнені, що вона малювала вас.
Старий доглядач поклав фотографію назад і закрив обличчя мозолистими долонями.
— Я переконував себе, що вона не пам’ятатиме… — його голос звучав глухо, крізь пальці. — Так пишуть у всіх наукових статтях. Коротка пам’ять. Тварини адаптуються. Вони рухаються далі…
— Можливо, статті помиляються.
Богдан опустив руки. Його очі були червоними і вологими. Він подивився на дружину. Вона дивилася на нього. Її вуста ледь помітно ворухнулися, але звуку не було.
— Я не міг попрощатися… ні з ким, — його голос надломився. — Марія впала перед самим Різдвом. Швидка, реанімація, операція. Лікарі казали, що вона не переживе ніч. І я просто… я просто втік. Написав записку. Думав, подзвоню пізніше, все поясню… Але не подзвонив. Чотири місяці. Я просто зник.
— Чому?
Богдан підвівся і підійшов до вікна.
— Знаєш, що найстрашніше? — тихо сказав він, дивлячись на гори. — Я був там, коли вона народилася. Я перший узяв її на руки, коли мати її відкинула. Годував з піпетки. Не спав ночами. Навчив її довіряти мені. Вірити, що я завжди прийду… — він повернувся до Максима, і в його очах стояв відчай. — А потім я покинув її. Точно так само, як це зробила її мати.
Максим мовчав. Деякі слова мали відлунати самі по собі.
— Я не можу повернутися, — нарешті сказав Богдан, дивлячись на фотографії.
— Я не прошу вас повертатися назавжди. Я прошу вас просто приїхати. Зайти у вольєр і подивитися на неї.
— А потім що?! — раптом вибухнув Богдан Петрович. — Знову піти? Знову зробити їй боляче?
— Принаймні вона знатиме.
— Знатиме що? Що я її зрадив? Що я боягуз, який тікає, коли стає важко?
— Що ви існуєте. Що ви не зникли. Що вона не вигадувала вас усі ці сто двадцять сім днів!
Богдан важко сперся на підвіконня.
— Я не можу залишити Марію. Їй залишилися тижні… Може, дні. Я буду поруч із нею.
Максим повільно кивнув.
— Я розумію.
— Ти розумієш?! — Богдан з відчаєм подивився на нього. — Ти маєш уявлення, що таке вибір? Знати, що кожна хвилина, яку ти проводиш десь інде — це хвилина, вкрадена у людини, яка помирає?
Максим витримав цей погляд. Вага Індонезії знову лягла йому на груди.
— Моя остання робота… Я був журналістом. Ми знімали контрабанду тварин на Борнео. П’ятдесят п’ять приматів у тісних клітках. Ми встигли врятувати дванадцятьох. А потім довелося тікати. — Максим зробив паузу. — Я думаю про інших сорок три щоночі. Я дуже добре знаю, що таке залишити когось позаду.
Богдан завмер. Гнів на його обличчі згас, поступившись місцем чомусь іншому. Глибокому розумінню. Він знову опустився на стілець.
Раптом з боку ліжка пролунав звук. Не слова. Марія не могла говорити. Але це був наполегливий, вимогливий звук.
Богдан миттєво підвів голову. Рука його дружини, слабка і тремтяча, піднялася над ковдрою і вказала в бік дверей.
— Вона хоче, щоб я поїхав, — прошепотів Богдан.
— Як ви знаєте? — нахилився Максим.
— Сорок років у шлюбі, синку, — Богдан дивився тільки на Марію. — Сорок років ми читаємо думки одне одного без слів. Вона каже мені їхати до неї. До Асі.
Богдан підійшов до ліжка і обережно взяв дружину за руку. Її пальці слабко стиснули його долоню.
— Мені потрібен день, — сказав старий доглядач, не зводячи очей з дружини. — Треба знайти когось із сусідів, хто посидить із нею.
— Я почекаю. Або ви можете подзвонити, коли будете готові, — Максим підвівся, акуратно збираючи фотографії зі столу.
Він тихо вийшов на ґанок. Туман повністю розсіявся, і над горами стояло ясне, холодне сонце. Здавалося, що дорога назад буде трохи легшою.