Назар, не чекаючи згоди чи бодай якогось руху від Андрія, грубо схопив його важкий тактичний наплічник за верхню лямку і рвучко смикнув на себе. Блискавка жалібно тріснула, не витримавши сили ривка, і поліцейський просто перевернув сумку догори дном.
Скромний побут людини, яка понад рік жила в окопах, безпорадно посипався на ідеально відполіровану, але затоптану тисячами ніг мармурову підлогу львівського вокзалу. Запасні флісові кофти, пакунки з вологими серветками, кілька медичних турнікетів, які Андрій рефлекторно носив із собою навіть у тилу, і прості засоби гігієни розлетілися на всі боки.
З-під купи речей випав цупкий пластиковий файл із витягом із наказу про державну нагороду. Він приземлився просто в липку калюжку від розлитої кимось солодкої газованої води. А слідом за файлом на підлогу м’яко вислизнув бузковий плюшевий єдиноріг. Він прокотився кілька сантиметрів і зупинився якраз біля важкого тактичного черевика Іллі.
Кумедні великі очі іграшки дивилися вгору, а блискучий ріг, який так ретельно оберігав Андрій під ворожими обстрілами, тепер ловив відблиски холодного вокзального освітлення.
— Будь ласка… це подарунок для моєї доньки, — тихо, ледь чутно промовив Андрій. Його голос здригнувся, але це був не страх. Це була колосальна, майже нелюдська напруга, з якою він стримував свої рефлекси.
Ілля опустив погляд на бузкову іграшку. Потім перевів його на військового. На обличчі патрульного не здригнувся жоден м’яз емпатії. Він повільно підняв ногу і з огидним, глухим хрускотом вчавив блискучий ріг єдинорога у брудну підлогу. Навмисно. Повільно, насолоджуючись моментом.
— Упс. Здається, щось упало, — знущально кинув він, переносячи вагу тіла на розчавлену іграшку.
Усередині Андрія щось незворотно надломилося. На якусь мікросекунду його свідомість перенеслася туди, на лінію зіткнення, де за подібне він би вже голими руками рвав ворога. Його м’язи напружилися, готові до блискавичного кидка.
Але він залишився стояти непорушно.
«Не дай їм приводу, — кричав його внутрішній голос, б’ючись об череп. — Тільки не дай їм приводу. Якщо ти зараз вдариш, вони запакують тебе за напад на поліцейського. Вдома чекає Оксана. Вдома Даринка. Просто терпи. Заради них».
Кривда безпомилково прочитав цю внутрішню боротьбу. Він відчув, що зламав волю своєї жертви, і розплився у ще ширшій, задоволеній усмішці.
— А тепер на коліна. Швидко! — гаркнув сержант.
Андрій Воронов опустився на коліна. Не тому, що відчував за собою бодай краплину провини. А тому, що чудово розумів вуличну математику цього міста. Троє озброєних копів проти одного виснаженого солдата. Якщо він потягнеться за власним телефоном, вони закричать, що він тягнувся за зброєю. Якщо спробує піти — припишуть опір та втечу. Тому він просто заклав руки за голову в позі повної, абсолютної капітуляції.
— Обличчям у підлогу! Я сказав, обличчям донизу! — Кривда вдарив Андрія під коліно своїм важким черевиком.
Військовий повалився вперед. Його щока зустрілася з холодним мармуром із таким важким стукотом, що він, здавалося, перекрив гул натовпу. Чотири місяці тому він тримав пошматовану судину хлопця під шквальним артилерійським вогнем. А тепер лежав обличчям донизу у власному тилу, і розчавлений бузковий єдиноріг його доньки лежав за кілька сантиметрів від його очей.
Назар грубо схопив Андрія за зап’ястя і смикнув назад, закручуючи руки за спину так сильно, що суглоби затріщали. Це був захват, спеціально розрахований на завдання максимального болю.
Навколо них натовп ставав дедалі щільнішим. Утворилося своєрідне живе кільце, наче на гладіаторській арені. Звідусіль миготіли екрани смартфонів. Люди ловили найкращі ракурси. Якийсь студент у першому ряду захоплено прошепотів: «Ого, це відео точно збере мільйон переглядів на платформах». Солідно вдягнений чоловік із дорогою шкіряною папкою спочатку ніяково опустив свій телефон, ніби відчувши укол совісті, але за секунду цікавість перемогла, і він продовжив запис. Це було безкоштовне шоу. Українського героя принижували в центрі мирного міста, і всі мовчки за цим спостерігали, ховаючись за екранами своїх гаджетів.
— Ви всі однакові, — голосно, працюючи на публіку, промовляв Кривда. Він повільно ходив колами навколо розпластаного тіла Андрія. — Начепите піксель і думаєте, що вам тепер закон не писаний? Ти тут ніхто. Ти — звичайний підозрюваний елемент.
Тим часом Назар підняв із калюжки липкої газованої води пластиковий файл і витягнув звідти наказ про нагородження.
— «За особисту мужність і героїзм…» — зачитав він тонким, театральним голосом. — Ой, тримайте мене, бо впаду. Розкажеш ці казки в ізоляторі. Скільки віддав за цей кольоровий папірець у найближчій поліграфії? Двісті гривень?
Він зневажливо кинув документ на підлогу.
За п’ять метрів позаду цієї ганебної сцени генерал-майор Михайло Терновий продовжував стояти абсолютно нерухомо. Його смартфон безперервно фіксував усе на відео. Генерал знаходився достатньо близько, щоб почути кожну принизливу фразу. Достатньо близько, щоб побачити слід від брудного протектора на розчавленій бузковій іграшці.
Його обличчя зараз нагадувало висічену з граніту маску. Руки більше не тремтіли — їх скував страшний, розважливий спокій людини, яка вже ухвалила смертний вирок кар’єрам цих трьох виродків у погонах.
«Це Андрій Воронов. Це старший сержант, який своїми збитими в кров руками втримав душу мого Діми в його тілі. А ці невігласи зараз розтирають його честь по брудному мармуру», — пульсувала думка в голові бойового генерала.
Терновий сховав телефон до внутрішньої кишені піджака. Він зробив крок уперед. Потім ще один.
Тепер він стояв рівно за спиною сержанта Кривди. Між ними залишалося менше метра. Назар стояв ліворуч, Ілля — праворуч. Усі троє поліцейських були повернуті до нього спинами. Жоден із них за всі ці хвилини не спромігся озирнутися. Сп’янілі від власної безкарності та абсолютної влади над беззахисною жертвою, вони повністю проігнорували базові правила власної безпеки.
Генерал набрав повні груди прохолодного вокзального повітря і заговорив.
— Перепрошую, панове.