Його голос пролунав негучно, але це був той самий крижаний, пронизливий тон, від якого у підлеглих на передовій миттєво холонула кров. Тон абсолютної, беззаперечної влади.
Ілля обернувся першим. Його рука рефлекторно смикнулася до кобури. Назар розвернувся на мить пізніше, його очі округлилися від цілковитої несподіванки. Вони побачили перед собою високого, статного чоловіка в цивільному. Сиві скроні. Погляд, жорсткіший за сталевий клинок. Він стояв так близько, що його поява здалася їм містичною.
Кривда обернувся останнім. Він спробував додати у свій голос металу, намагаючись повернути втрачений контроль над ситуацією та натовпом.
— Шановний, тут проводяться оперативні поліцейські заходи! Негайно відійдіть за периметр! — гаркнув сержант.
Але незнайомець навіть не кліпнув оком.
— Я до вас звернувся, сержанте. Я стояв за вашими спинами останні чотири хвилини. Я уважно слухав кожне ваше слово і фіксував кожну вашу дію, — голос Тернового знизився до небезпечного, низького баритона. Він повільно перевів погляд на Андрія, який усе ще лежав на підлозі із заламаними за спину руками, а потім знову вп’явся у Кривду. — А той військовий, що лежить обличчям донизу? Той самий, об якого ви щойно витирали ноги?
Пауза повисла в повітрі, наче занесена для удару сокира.
— Це мій боєць.
— Ваш… хто? — перепитав Кривда, раптово збитий з пантелику. Його нахабність дала першу тріщину.
— Генерал-майор Михайло Терновий. Збройні Сили. Командувач десантно-штурмової бригади.
Ці слова пролунали під скляним куполом вокзалу, наче пряме влучання важкої артилерії. Натовп, що до цього тихенько перешіптувався, миттєво замовк.
— Шеврон на його лівому плечі? Це моя бригада. Це мої люди. І кожен із них підпорядковується особисто мені.
Обличчя Назара вмить зблідло, ставши кольору вокзального мармуру. Ілля мимоволі зробив крок назад, його рука безсило сповзла з кобури, а горло звело спазмом. Але реакція Кривди була дещо іншою. На крихітну частку секунди, перш ніж його накрила хвиля панічного жаху, в його очах майнуло щось глибоке і темне. Впізнавання. Ця тінь старого спогаду спалахнула і миттєво розчинилася, але Терновий її зафіксував. Утім, розбиратися з цим він вирішив пізніше.
— Негайно підніміть його на ноги! — пролунав різкий, безапеляційний наказ.
Патрульні кинулися виконувати команду без найменших вагань. Коли бойовий генерал такого калібру віддає наказ, спрацьовує генетична покора. Вони схопили Андрія за плечі і допомогли йому піднятися. Військовий випростався, важко дихаючи. Його форма була забруднена. На щоці виднілася червона смуга від удару об підлогу. Але в очах Воронова, що зустрілися з поглядом генерала, вирувала суміш вибухової люті та глибокої, безмежної вдячності.
— Пане генерале… — хрипко почав Андрій.
— Відставити розмови, старший сержанте. Ви і так занадто довго пролежали на цьому бруді.
Терновий повернувся до трьох поліцейських. Його голос тепер лунав на весь вестибюль, і десятки об’єктивів камер ловили кожну мить цієї розплати.
— А тепер я розповім усім вам дещо про людину, яку ви щойно намагалися знищити морально, — він вказав рукою на Андрія. — Старший сержант Андрій Воронов. Бойовий медик. Чотирнадцять місяців безперервного пекла на передовій. Це означає, що зараз по цій землі ходять чиїсь сини і чоловіки тільки тому, що ця людина відмовилася дозволити їм померти. Кілька місяців тому він голими руками одинадцять хвилин тримав розірвану судину пораненого офіцера. Одинадцять страшних хвилин під вогнем. Той офіцер вижив тільки завдяки йому.
Генерал дістав свій смартфон і помахав ним перед зблідлим обличчям Кривди.
— Я особисто закріпив відзнаку на грудях цього чоловіка. Це той самий документ, який ви щойно розтоптали. А ви змусили його стояти на колінах. Ви витерли ноги об іграшку його дитини і реготали.
У залі стояла дзвінка, мертва тиша.
— Я записав усе на відео. Я зафіксував кожне ваше слово. І це відео вже завантажене у хмарне сховище. Копії автоматично надіслані моїм юристам і знайомим журналістам-розслідувачам.
Сержант Кривда відкрив рота, намагаючись щось сказати, але голос йому зрадив.
— Пане генерале, ми… ми діяли згідно з інструкціями безпеки… — жалюгідно пробурмотів він.
— Згідно з інструкціями? — Терновий з презирством зміряв його поглядом. — Це так вам прописують протоколи? Втирати в бруд бойових медиків?
Він повернувся до Андрія.
— Старший сержанте, зберіть свої речі. Ми йдемо звідси.
Андрій мовчки нахилився. Він акуратно зібрав розкидані речі, підняв зім’ятий, брудний наказ і понівеченого бузкового єдинорога. Він затримав іграшку в долонях, з болем дивлячись на зламаний ріг. Потім випростався, подивився прямо в очі Кривді, не промовивши ні слова, і став поруч із генералом. Вони попрямували до виходу разом, пліч-о-пліч, залишивши трьох копів стояти паралізованими на руїнах власних кар’єр.