Андрій напружився. Він безшумно підійшов до вхідних дверей і припав до вічка. У тьмяному світлі сходового майданчика стояв чоловік. Сива голова, ідеально рівна постава, знайомий темно-синій піджак.
Військовий клацнув замком і відчинив двері.
— Дозволите увійти, старший сержанте? — тихо, але твердо запитав генерал-майор Терновий. — Нам потрібно дуже серйозно поговорити. До ранку ця розмова чекати не могла.
Заява про капітуляцію самотньо біліла на кухонному столі. Генерал помітив її одразу, щойно переступив поріг і повісив куртку, але не зронив про це ні слова. У дверях кухні з’явилася Оксана, щільно запахнувши теплий халат. На її обличчі читалися переляк і крайнє виснаження.
— Пані Оксано, прийміть мої найщиріші вибачення за такий пізній візит, — генерал шанобливо схилив голову.
Вона мовчки кивнула і залишилася стояти в отворі дверей, обхопивши себе руками. Андрій гірко усміхнувся і підсунув аркуш із недописаною літерою ближче до генерала.
— Я здаюся, пане генерале. Я більше не маю сил воювати з вітряками.
Терновий опустив очі на документ, але навіть не ворухнув рукою, щоб його взяти.
— Я не можу приносити свою сім’ю в жертву, — голос Андрія завібрував від емоцій, які він стримував тижнями. — Мою дружину виживають з роботи, ніби вона прокажена. Мою семирічну доньку цькують діти в школі. Вона боїться власного батька! І заради чого? Заради того, що я просто хотів тихо повернутися додому до своїх дівчат? Завтра вранці я допишу своє прізвище і віднесу цей папірець у їхнє управління. Хай подавляться.
Важка, немов свинець, тиша повисла у тісній сихівській кухні. Холодильник монотонно гудів. За вікном у дворі вітер гойдав гілки дерев.
— Ти пам’ятаєш той обстріл медичної колони? — раптом спитав генерал. Його голос звучав зовсім інакше. Не по-командирськи. У ньому бриніла глибока, людська вразливість.
Андрій здивовано кліпнув очима.
— Виліт чотири місяці тому? Влучання в наш транспорт? Так, пам’ятаю. Це неможливо забути.
— Ти пам’ятаєш того молодого лейтенанта, якого ти витягнув із вогню?
Обличчя Андрія трохи пом’якшало. Цей спогад був випечений у його пам’яті назавжди.
— Я так і не дізнався його прізвища. Діма. Я часто думав, чи пережив він етап у шпиталі в Дніпрі. Сподівався, що з ним усе гаразд.
— Ти тримав його пошкоджену судину одинадцять хвилин.
— Так, — тихо відповів медик. — Найдовші хвилини в моєму житті. Пальці тоді майже оніміли.
Генерал подався вперед. Його завжди суворе, висічене з каменю обличчя раптом змінилося. Воно стало обличчям батька, який дивиться на рятівника своєї дитини.
— Його прізвище — Терновий.
Простір звузився. Час у кухні зупинився.
— Він мій син.
Оксана судомно притиснула долоню до губ, щоб не скрикнути. Андрій завмер, відчуваючи, як по спині побіг мороз.
— Старший лейтенант Дмитро Терновий. Двадцять шість років. Моя єдина дитина, Андрію.
Очі генерала заблищали. Ті самі сльози, які сержант бачив тоді, на плацу під час нагородження. Раптом уся картина зібралася докупи. Міцне рукостискання. Дивний, пронизливий погляд.
— Ти врятував мого хлопчика, — голос генерала тремтів, і він не намагався цього приховати. — Ти тримав його життя у своїх скривавлених руках і не відпускав. Хірург сказав мені: ще тридцять секунд — і все. Він би помер у тій багнюці. А я б ховав свого єдиного сина. Діма розповів мені все, коли отямився в реанімації. Він сказав: «Тату, мене врятував медик. Він постійно казав, що не відпустить мене. І він дотримав свого слова».
Андрій не міг знайти слів. Клубок у горлі не давав йому дихати.
— Коли я вішав ту нагороду на твій бронежилет, я хотів обійняти тебе, як рідного сина, — продовжив генерал. — Але я не мав права на такі емоції перед строєм. Тоді я дав собі мовчазну клятву: якщо тобі колись знадобиться допомога — будь-яка, хоч би небо падало на землю, — я буду поруч.
Терновий кинув суворий погляд на недописану заяву.
— Вони не зупиняться. Навіть якщо ти підпишеш це. Корумпована машина відчує кров і доб’є тебе. Вони спеціально вдарили по твоїх дівчатах, щоб ти зламався. Але в мене є ресурси, про які ці кабінетні щури навіть не здогадуються. Ми знесемо цю систему до фундаменту. Але для цього мені потрібно, щоб ти залишився в строю.
Він простягнув свою велику руку через стіл.
— Ти не відпустив мого сина. Дозволь мені не відпустити тебе.
Андрій повільно повернув голову і подивився на дружину. По обличчю Оксани безперервно текли сльози, але вона дуже твердо, без жодної тіні сумніву, кивнула. Андрій перевів погляд на папірець зі своєю недописаною капітуляцією. Він узяв аркуш двома руками і з насолодою розірвав його навпіл. Потім ще раз.
— Які наші подальші дії, пане генерале? — твердим, як сталь, голосом спитав медик.
Михайло Терновий хижо усміхнувся.
— Ми йдемо в контрнаступ.