На чотирнадцятий день Власенко отримала зашифроване повідомлення від анонімного джерела всередині поліцейського управління. Хтось, кому остаточно остогидла кругова порука, надіслав їй файл.
«Хочете знати, чому полковник Лимар захищає Кривду? Подивіться на фінансові потоки. Депутат міськради Олег Крук роками забезпечує їм політичний дах, а натомість поліція не помічає його тіньових схем із забудовами. Вони всі в одному човні».
На вісімнадцятий день приховування доказів перейшло у відвертий кримінал. Катерина зробила запит на відео з бодікамери Кривди через органи прокуратури. Відповідь управління була цинічною до болю: «Відеофайл було пошкоджено внаслідок технічного збою на центральному сервері. Збереглося лише 34 секунди». Тобто лише той момент, де патрульний підходить до військового. Далі — суцільний чорний екран і цифровий шум.
Нотатка Катерини для генерала була короткою: «Камери не ламаються в такий зручний момент. Файл видалили вручну».
Проте на двадцять восьмий день корумпована система завдала свого найбруднішого, нищівного контрудару.
Була сьома ранку. Полковник Тарас Лимар скликав екстрений брифінг для центральної преси. Генерал Терновий дивився трансляцію з екрана свого робочого монітора. Андрій Воронов дивився її у своїй вітальні, міцно стискаючи чашку з кавою, поки маленька Даринка збиралася до школи.
Лимар стояв за трибуною, випромінюючи впевненість і непохитність.
— Після детального аналізу інциденту на вокзалі, — професійно поставленим голосом заявив він, дивлячись прямо в об’єктиви камер, — наше відомство не виявило жодних системних порушень у діях екіпажу сержанта Кривди. На превеликий жаль, зазначений громадянин у військовій формі демонстрував чіткі ознаки гострого посттравматичного синдрому та немотивованої, небезпечної агресії. Наші співробітники діяли виключно за протоколами деескалації конфлікту, щоб захистити мирних перехожих.
Вони цинічно використали його фронтовий досвід як зброю проти нього самого.
— Відео, що зараз масово поширюються в мережі, є вирваними з контексту і маніпулятивно змонтованими, — продовжував брехати полковник без тіні сумніву. — Ми закликаємо суспільство не піддаватися на провокації та не цькувати правоохоронців, які виконують свій обов’язок.
Інформаційна машина запрацювала миттєво. Наратив у медіа різко розвернувся на 180 градусів. З’явилися замовні статті. Заголовки замайоріли словами: «Ветеран із ПТСР влаштував конфлікт у натовпі», «Психологи аналізують неадекватну поведінку військового на вокзалі».
Суспільна думка хитка. У коментарях розпочалося справжнє пекло.
«Я ж казав, що він сам винен. У них у всіх психіка зірвана».
«Навіщо таких взагалі випускати в мирні міста без нагляду?»
«Поліція просто робила свою роботу, а з них зробили монстрів».
Того ж дня Оксані зателефонувала керівниця відділу, де вона працювала. Голос був підкреслено ввічливим, але в ньому відчувався метал.
— Оксано, ми тут порадилися з керівництвом… З огляду на цей страшний медійний скандал навколо вашого чоловіка, вам краще взяти відпустку за власний рахунок. На невизначений термін. Ви ж розумієте, репутаційні ризики для нашої компанії. Ми не можемо дозволити, щоб наше ім’я фігурувало в пресі поруч із цією історією.
Її не звільнили прямо. Але викинули за борт.
А наступного дня Даринка повернулася зі школи зовсім іншою дитиною. Вона тихо роззулася, кинула рюкзак на підлогу і довго стояла в коридорі, ховаючи заплакані очі.
— Тату… — її тоненький дитячий голос ледь тремтів. — Сьогодні хлопчики в класі сказали, що ти небезпечний. Вони сміялися. Казали, що ти хворий на голову і можеш комусь нашкодити. Це правда?
Серце Андрія стиснулося так боляче, ніби в нього знову наживо вкрутили медичний турнікет. Він опустився перед донькою навколішки, намагаючись зловити її погляд.
— Ні, моє сонечко. Це неправда. Я не хворий і нікому не нашкоджу. Я рятував людей, пам’ятаєш?
— Але ж по телевізору дядько казав інакше… — на її щоках знову блиснули сльози.
— Дорослі іноді кажуть страшну брехню, Даринко. Бо вони бояться відповідати за свої власні погані вчинки.
Дівчинка лише гірко схлипнула і невпевнено обійняла його за шию. Андрій з жахом усвідомив, що його родина опинилася на самій лінії вогню, і цього разу тактичний бронежилет їх не захистить. Ворожі снаряди летять прямо в їхнє мирне життя.
Тридцять другий день став критичною точкою кипіння.
У квартирі Воронових стояла густа, отруйна тиша. Телевізор у вітальні був вимкнений з розетки — Андрій фізично більше не міг виносити звуки новинних заставок. Даринка вже спала у своїй дитячій, міцно притискаючи до себе того самого бузкового єдинорога, якого Андрій ретельно виправ, але чий ріг так і залишився безнадійно зламаним. Оксана стояла на кухні, спираючись чолом на холодне скло вікна, і безтямно дивилася у темряву сихівських багатоповерхівок.
Андрій сидів за кухонним столом. Перед ним у тьмяному світлі вуличного ліхтаря лежав один-єдиний роздрукований аркуш паперу.
«Я, старший сержант Воронов Андрій Миколайович, цим документом офіційно відкликаю всі свої скарги та претензії щодо дій сержанта поліції Кривди П.В. та його екіпажу. Прошу закрити відповідні провадження за відсутністю складу злочину».
Літери розпливалися перед очима. Усе, що відділяло його від кінця цього кошмару, — один підпис. Щойно він залишить свій автограф, система переможе. Кривда збереже свій жетон, полковник Лимар видихне з полегшенням. Але разом із цим припиниться і пекло для його родини. Оксані зателефонують і запросять повернутися в офіс. Даринку перестануть називати донькою психопата. Їхнє життя знову стане тихим і непомітним.
Чи варта його власна гордість того, щоб руйнувати дитинство його маленької дівчинки?
Він узяв кулькову ручку. Його рука, яка не тремтіла під розривами мін, зараз зрадницьки тряслася. Він повільно вивів на папері букву «А». Залишалося ще кілька літер, і він продасть свою гідність в обмін на спокій.
Раптом тишу квартири розірвав стукіт у вхідні двері. Не гучний, але надзвичайно твердий і наполегливий. Електронний годинник на мікрохвильовці показував 23:52.