Раптом натовп розступився, і вперед вийшла жінка. Її обличчя було блідим, а голос тремтів від справедливого обурення.
— Досить, Вадиме! Він не твоя річ, щоб його забирати!
Це була пані Оксана, шкільна бібліотекарка, яка добре знала маму Лілі. Гурський кинув на жінку такий льодяний, попереджувальний погляд, що вона мимоволі зробила крок назад, сховавшись за спинами чоловіків. Але це втручання дало Бурлаці дорогоцінні секунди.
Гурський дістав свій дорогий смартфон, прочитав якесь повідомлення, а потім ледь помітно кивнув широкоплечому охоронцю в темних окулярах, який стояв біля виходу. Ліля відчула, як холод підіймається по її спині. Її стало зрозуміло: Гурському Макс був потрібен не через любов до тварин. Собака був живим доказом, інструментом, що пов’язував таємницю маминої смерті зі зникненням доньки фермера.
Бурлака випростав спину. Його голос тепер звучав тихо, але в ньому відчувалася неймовірна, відчайдушна рішучість:
— Двісті вісімдесят тисяч. Це все, що в мене є. До останньої гривні.
Очі Гурського звузилися. Він кілька секунд зважував варіанти, його щелепа нервово сіпалася. Вперше за весь ранок його самовпевненість дала тріщину. Він перевів погляд на начальника поліції, потім на свого охоронця, і на мить — на Макса. Зал затамував подих. Здавалося, напругу можна було різати ножем.
Ліля стояла абсолютно нерухомо. Її подих був поверхневим, а погляд міцно зчепився з очима пса. У цей момент дівчинка зрозуміла найголовніше: обидва чоловіки хотіли Макса, але з кардинально різних причин. Гурський прагнув контролю і тиші. Бурлака прагнув правди. А посередині був Макс — просто вірний собака, який міг стати ключем до правосуддя.
Аукціоніст тремтячою рукою підняв свій дерев’яний молоток над трибуною.
— Двісті вісімдесят тисяч. Чи будуть ще ставки?
Він подивився на Гурського, на Бурлаку, а потім на маленьку дівчинку. І в цей момент Вадим Гурський підняв руку востаннє.
— Триста тисяч, — виплюнув він, і ці слова пролунали в тиші як постріл.
Натовп нажахано видихнув. Хтось на задніх рядах нервово і недоречно засміявся. Плечі Григорія Бурлаки різко опустилися, ніби з нього миттєво викачали все життя і всю жагу до боротьби. Він програв.
Руслана міцно пригорнула Лілю до себе, ховаючи її обличчя у своєму пальті. Але Ліля майже не відчувала цих обіймів. Її тіло стало холодним і відстороненим, ніби вона спостерігала за цією катастрофою з кінця довгого, темного тунелю.
— Триста тисяч… Раз… — луною пронеслося під склепінням павільйону.
Дерев’яний молоток аукціоніста завис у повітрі, готуючись опуститися вдруге, коли Ліля раптом вирвалася з обіймів тітки Руслани. Вона зробила крок уперед. Її старенькі кросівки глухо човгали по дерев’яній підлозі павільйону, а скляна банка з монетами дрібно тремтіла в дитячих руках. Дівчинка відчувала, як серце гупає в грудях з такою силою, що, здавалося, от-от зламає ребра. Вона підійшла до самісінького краю сцени, і якраз у той момент, коли розгублений ведучий хотів попросити її відійти, вона заговорила.
— Будь ласка… — це слово пролунало ледь гучніше за шепіт, але в абсолютній тиші воно розлетілося, мов грім.
Сотні голів миттєво повернулися до неї.
— Я хочу зробити ставку. Будь ласка, дозвольте мені спробувати, — сказала вона. Її голос, яким вона не користувалася майже рік, зірвався і затремтів, а щоки запалали від хвилювання.
Вона простягнула руки вперед. Скляна скарбничка зловила промінь осіннього сонця і зблиснула, наче щось магічне, щось по-справжньому сакральне. Обличчя літнього аукціоніста знову пом’якшало, глибокі зморшки біля очей стали ще виразнішими. Він повільно опустився на коліна, щоб бути з дівчинкою на одному рівні.
— Як тебе звати, дитино? — його тон був настільки лагідним і людяним, що Ліля ледь не розплакалася прямо там.
— Ліля Ковальчук, — відповіла вона. Її голос тремтів, але не зламався.
Аукціоніст важко зітхнув:
— І… яка ж твоя остаточна ставка, Лілю?
Дівчинка випростала плечі:
— Тисяча чотириста п’ятдесят гривень… і шістнадцять копійок.
Настала мить абсолютної, вакуумної тиші. Навіть цинічний Вадим Гурський виглядав збитим з пантелику. Фермер Бурлака кліпав очима, ніби вперше побачив цю дитину. Здавалося, весь павільйон подався вперед, затамувавши подих.
Аукціоніст ковтнув тугий клубок у горлі, його очі раптом заблищали від непроханих сліз.
— Пробач мені, дитино… Я б дуже хотів, але… — він безпорадно подивився на поліцейських, шукаючи підтримки.
Один із них, молодий сержант, ніяково переступив з ноги на ногу і тихо пробурмотів: «Правила є правила». Інший ледь чутно зітхнув: «Вона ж просто дитина…».
Руслана кинулася вперед, м’яко, але наполегливо відтягуючи племінницю від сцени.
— Ти зробила все, що могла, сонечко, — прошепотіла вона в заплакане волосся дівчинки. Руки Лілі безсило опустилися, але вона не плакала. Вона відчувала себе абсолютно порожньою. Випаленою зсередини.
Але Макс… Макс ще не закінчив.
Старий службовий пес, який до цього моменту спостерігав за всім з ідеальною витримкою, раптом напружився. З його широких грудей вирвалося низьке, вібруюче гарчання. Глибоке, рівне, безапеляційне. А потім, без жодного попередження, Макс рвонув уперед.
Повідець натягнувся до межі, важка металева клітка з гуркотом ударилася об фанерну стінку сцени. Від несподіванки один із поліцейських інстинктивно відсахнувся, випустивши з рук клямку. І цієї частки секунди Максу вистачило. Карабін клацнув, і пес вирвався на волю.
Хвиля шоку прокотилася натовпом. Макс стрибнув зі сцени, його важкі лапи глухо вдарилися об дерев’яну підлогу. Люди розступалися перед ним, наче вода перед кораблем. Охоронець Гурського смикнувся, потягнувшись під піджак, але громоподібний крик фермера Бурлаки: «Не смій його чіпати!» — змусив того завмерти.