Ліля тремтячими пальцями взяла книжечку, погладивши потріскану шкіряну обкладинку. Всередині все було списано знайомим, швидким маминим почерком. Тісні рядки, цифри, якісь символи у вигляді зірочок та трикутників, якими мама позначала небезпечні зустрічі.
Назар нервово відкашлявся. На його обличчі був написаний глибокий сором.
— Боже… А я думав, що вона просто вигадує змови через втому. Я повинен був її слухати. Я мав їй допомогти…
Руслана м’яко поклала руку йому на плече.
— Ми всі так думали, Назаре. Але тепер у нас немає права на помилку.
Макс тихенько заскиглив і поклав підборіддя на коліна Лілі, ніби кажучи: «Ми в цьому разом».
Тієї ночі осіння гроза розгулялася не на жарт. Вітер люто шмагав гілками яблунь у вікно її спальні, а дощ барабанив по бляшаному даху. Ліля сиділа на ліжку, схрестивши ноги. Макс розтягнувся поруч, заповнюючи простір своїм спокійним, рівним диханням.
Дівчинка світила ліхтариком на сторінки блокнота, беззвучно ворушачи губами. Вона вчилася читати мамині таємниці. У її душі зароджувалося нове почуття — вперта, відчайдушна рішучість. У неї з’явилася таємниця, заради якої варто було жити і боротися.
— Ми знайдемо правду, хлопчику, — ледь чутно, самими губами прошепотіла Ліля в темряву. — Я обіцяю.
Макс тицьнувся мокрим носом їй у щоку, і дівчинка вперше за багато місяців заснула міцним сном.
Ранок приніс бліде сонце і нові тривоги. Небо ще було затягнуте сірими хмарами, коли до двору знову заїхав брудний пікап Бурлаки. Фермер зайшов до будинку блідий і напружений.
— На старих складах заводу «БіоТех» рух, — з порога кинув він. — Мої знайомі бачили, як охорона Гурського палить документи і вантажить якісь бочки в фури. Вони замітають сліди.
Раптом Макс різко підняв голову. Його ніс нервово сіпнувся. Пес підбіг до задніх дверей, що вели в сад, і почав агресивно дряпати дерево лапою, поскиглюючи.
Бурлака зняв зі стіни в коридорі стару Назарову мисливську рушницю (тут вона висіла ще з часів діда) і пересмикнув затвор.
— Подивимось, що він там чує. Тільки обережно.
Надворі пахло мокрою землею і хвоєю. Макс впевнено побіг до старих сосен, що росли в самому кінці їхньої ділянки. Ліля, Руслана та Назар поспішали за ним, грузнучи в розмоклій землі. Біля найбільшого дерева собака раптом зупинився і почав несамовито рити землю передніми лапами. Бруд летів на всі боки.
Ліля впала на коліна поруч із ним і почала допомагати, вигрібаючи мокре листя та коріння. За кілька хвилин її пальці наткнулися на щось тверде і холодне. Це була стару бляшанку з-під печива, міцно замотана скотчем.
Назар витягнув коробку з ями і ножем розрізав стрічку. Всередині лежали три скляні пробірки, на кожній з яких був наклеєний папірець із датою та координатами.
Бурлака обережно дістав одну з них.
— Це воно, — прошепотів фермер. — Зразки токсинів, які Ганна сховала перед смертю. Ті самі, за якими Гурський полює.
Руслана зблідла як полотно.
— Нам треба негайно везти це в поліцію!
— Ні! — відрізав Григорій. — У місцевому відділку повно людей Гурського. Якщо ці пробірки потраплять туди, вони зникнуть назавжди, як і моя донька. Нам треба йти вище.
Назар міцніше стиснув руків’я ножа, його щелепа знову стала квадратною від напруги.
— Тоді що ми робимо? Сидіти і чекати, поки вони прийдуть за нами, я не збираюся.
Бурлака подивився на Лілю, яка міцно обіймала Макса.
— Ми винесемо це на світло. Завтра сесія міської ради. Підемо туди всі разом. При журналістах, при людях. Це єдиний спосіб вижити.
Ранок настав блідий, сирий і тривожний. Небо над передмістям усе ще було затягнуте важкими, свинцевими хмарами, які відлунювали наслідками нічної грози. Ліля прокинулася від низького, утробного гарчання. Макс сидів поруч із її ліжком, напруживши спину, і невідривно дивився у бік вікна. Його вуха вловлювали звуки, недоступні людському слуху.
Дівчинка швидко одяглася, натягнувши свої старі, перемазані вчорашньою багнюкою кросівки. Вона перевірила рюкзак: мамин щоденник був надійно захований на самому дні, а бляшанка з пробірками, щільно загорнута в Русланин светр, лежала зверху. Макс тицьнувся носом у її долоню, і вони разом тихо спустилися на перший поверх.
На кухні панувала гнітюча атмосфера. Тітка Руслана сиділа за столом, обхопивши руками горнятко з кавою, яка давно охолола. Її очі були червоними від безсоння. Назар стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Він теж не спав ані хвилини. Між ним і дружиною висіла та особлива, крихка напруга, коли занадто багато важливого залишалося несказаним роками. Григорій Бурлака саме закінчував малювати схему на аркуші паперу.
— Ми заходимо всі разом, як сім’я, — хрипко інструктував фермер. — Ідемо прямо в залу засідань міськради. Ніяких кулуарних розмов чи приватних кабінетів. Усе має бути публічно. Під прицілом камер місцевих журналістів. Лише так ми не дозволимо цим паперам зникнути.
Руслана здригнулася:
— А якщо охорона Гурського спробує нас зупинити ще на вулиці?
Очі старого фермера зблиснули впертим, небезпечним вогнем.
— Нехай тільки спробують.
Саме в цей момент пролунав стукіт. Три чіткі, самовпевнені і занадто гучні удари у вхідні двері.
Макс миттєво опинився між Лілею та коридором. Шерсть на його холці стала дибки, а з пащі вирвався звук, схожий на гуркіт далекого каменепаду. Назар підняв руку, закликаючи всіх до тиші. Руслана інстинктивно потягнулася до телефону, щоб набрати поліцію, але Назар, відхиливши фіранку, різко зблід.
— Це Гурський. І він не сам, — тихо сказав вітчим.