Він подивився на Лілю, потім на перелякану дружину. І раптом у цьому чоловікові, який так довго тікав від відповідальності і ховав голову в пісок, щось остаточно зламалося. Усі ті роки, коли він казав Лілі “забути і жити далі”, весь той сором за власне боягузтво випарувалися. Назар розправив плечі і рішуче відчинив двері.
На порозі стояв Вадим Гурський. У своєму бездоганному кашеміровому пальті, з тією ж фірмовою, хижою напівусмішкою. За його спиною, немов тінь, височів мовчазний охоронець у темних окулярах, незважаючи на похмуру погоду.
— Чого тобі треба, Вадиме? — жорстко запитав Назар, заступаючи собою прохід.
Гурський навіть не кліпнув оком.
— Я просто приїхав поговорити, Назаре. Жодних проблем. — Він спробував зазирнути через плече господаря, і його погляд зупинився на Лілі та Максі. — Гарний пес. Кажуть, справжній місцевий герой.
— Кажи, чого прийшов, і забирайся, — Назар уперся рукою в одвірок.
Гурський театрально зітхнув, ніби розмовляв із нерозумним підлітком.
— Давай не будемо грати в хованки. Ти вліз у дуже глибоку воду. Цей хрестовий похід, твоя дружина, той божевільний старий фермер, дівчисько… Це все знищить тебе, Назаре. Але так не повинно бути.
— Ти погрожуєш моїй родині на моєму ж порозі? — Назар стиснув кулаки.
— Боже збав! Я пропоную вихід, — Гурський знизив голос до конфіденційного шепоту. — Віддайте мені те, що ви знайшли вчора. Пробірки, блокнот. Собаку, якщо доведеться. Натомість… Натомість ви з Русланою отримаєте дуже солідну компенсацію. Новий будинок, спокійне життя в іншому місті. Весь цей бруд просто зникне. Навіщо вам чужі війни?
Назар мовчав кілька секунд. Він відчував погляд дружини в спину. Він бачив великі, перелякані очі своєї падчерки. І він згадав Ганну. Згадав ту непохитну віру у справедливість, яка коштувала їй життя.
— Ні, — тихо, але крижаним тоном відповів Назар. — Нас не можна купити. Особливо тепер.
Обличчя Гурського вмить втратило всю свою привітність. Риси загострилися, перетворившись на хижу гримасу.
— Ти думаєш, у тебе є вибір? Думаєш, ти перший, хто вирішив пограти зі мною в чесність? Ти дуже гірко пошкодуєш про це.
— Забирайся з мого подвір’я. Поки я не спустив на тебе пса, якого ти так боїшся, — процідив Назар і з силою зачинив двері просто перед обличчям бізнесмена.
Почулося шарудіння шин — важкий позашляховик Гурського залишив вулицю. Назар повернувся до родини, важко дихаючи. Його очі горіли незнайомим вогнем.
— Він не зупиниться, — прошепотіла Руслана.
— Я знаю, — відповів чоловік. — І саме тому ми маємо завдати удару першими. Я дещо вам не показав.
Він швидко піднявся на другий поверх і за хвилину повернувся з товстою, затертою текою. Назар кинув її на стіл перед Бурлакою.
— Коли Ганна загинула, я розбирав її речі. Там були флешки, роздруківки електронних листів, які вона ховала серед кулінарних рецептів. Я тоді був у такому шоці, що просто сховав усе це подалі, щоб не бачити. Я не розумів, що це. Аж до сьогоднішньої ночі.
Фермер швидко перегорнув кілька сторінок і вражено присвиснув.
— Це ж банківські виписки… Перекази з офшорів на рахунки місцевих депутатів від «БіоТех-Столиці». Назаре… це золота жила! Якщо ми підемо з цим на дно, вони всі підуть разом із нами.
За дві години їхня старенька автівка, супроводжувана пікапом Бурлаки, під’їхала до сірої, монументальної будівлі міської ради. Це була типова адміністративна споруда, що дихала радянським минулим, але зараз вона здавалася епіцентром усього їхнього всесвіту. Біля входу вже чекали місцеві журналісти з камерами — фермер подбав про публічність.
Зала засідань була заповнена вщерть. Повітря гуло від пліток і перешіптувань. Люди прийшли подивитися на скандал, але ніхто не очікував, чим усе обернеться. Родина зайняла місця в першому ряду. Макс сидів поруч із Лілею, спокійно поклавши голову їй на коліна, ніби знав: тут він у безпеці.
Коли міський голова вдарив молотком, оголошуючи початок сесії, Руслана підвелася першою. Її голос тремтів, але лунав чітко:
— Моя сестра, старший лейтенант поліції, загинула через розслідування злочинів заводу «БіоТех-Столиця». Вона зібрала докази масових отруєнь нашої землі. Моя сім’я тут, щоб вимагати відкритого розслідування. І щоб наша дитина змогла залишити собі собаку, який є живим свідком цих злочинів.
Слідом виступив Григорій Бурлака, його голос гримів на всю залу. Потім слово взяв Назар, поклавши на стіл президії важку теку з фінансовими звітами. Депутатка міськради Олена Мироненко, яка колись дружила з Ганною, зі сльозами на очах зачитала уривки з чорного блокнота. А коли слово дали шкільній психологині, вона пояснила залу:
— Дівчинка втратила матір і свій голос. Цей собака — її єдиний шанс на зцілення. Відібрати його означає остаточно зруйнувати життя дитини.
Вадим Гурський, який сидів неподалік, намагався зберегти обличчя. Він вийшов до мікрофона, його ідеальний костюм здавався тут чужорідним.
— Усе це — просто маячня вбитих горем людей, — холодно заявив він. — Змови, вигадки… Собака є державним майном, і політика департаменту чітка…
Але його ніхто вже не слухав. Зала вибухнула криками обурення. Люди вимагали відповідей. Міський голова, розуміючи, що під ним хитається крісло, нервово перезирнувся з колегами і поспішно оголосив голосування.
— Враховуючи виняткові обставини та психологічний стан дитини, міська рада ухвалює рішення передати службового собаку Макса під опіку родини Ковальчуків. А всі надані матеріали… — він зглотнув, дивлячись на теку, — …негайно передати до Державного бюро розслідувань для відкриття кримінального провадження.
Зала вибухнула не оваціями, а важким, полегшеним видихом. Гурський люто вилаявся, штовхнув стілець і вилетів із зали, супроводжуваний спалахами фотокамер. Його епоха в цьому місті добігала кінця.
Ліля опустилася на коліна і обхопила Макса за шию. Пес лизнув її в мокру від сліз щоку. Вони перемогли.
Виснажливі грозові хмари нарешті розійшлися, залишивши після себе вмите, кришталево чисте небо над містом. Яскраве осіннє сонце вдарило по мокрих сходах будівлі міської ради, де Ліля разом зі своєю родиною затрималася після завершення історичної сесії. Останні учасники тих бурхливих подій повільно розходилися площею. Дехто йшов із заплаканими очима, хтось недовірливо хитав головою, але більшість щиро усміхалася. Люди раптом отримали надію на те, що навіть у світі, де все купується і продається, справедливість іноді має шанс на перемогу.
Ліля стояла на залитому сонцем майданчику. Її маленька рука повністю потопала в густій, жорсткій шерсті Макса. Старий німецький вівчар важко дихав, висунувши язика, але його очі залишалися пильними, скануючи натовп. Він продовжував нести свою найважливішу службу — охороняв дівчинку, яка стала для нього всім світом. Григорій Бурлака сидів неподалік на бордюрі, зсунувши свого старого затертого капелюха на потилицю, і просто слухав шум вітру. Вперше за два роки після загадкового зникнення його доньки Марини обличчя фермера виглядало абсолютно спокійним. Він знав, що тепер Вадим Гурський та його корумповані поплічники не уникнуть правосуддя.