Ми зустрілися наступного дня в напівтемному коридорі батьківського дому. Це були найдивніші, найштучніші обійми в моєму житті — механічні, холодні дотику, ніби зіткнулися два пластикові манекени, змушені грати роль скорботних родичів перед сусідами. Після цього короткого контакту ми миттєво перемкнулися на вирішення безкінечних організаційних питань: замовлення панахиди, узгодження деталей із церквою та транспортом. Але ми обидві фізично відчували наближення справжнього емоційного шторму. Дня похорону. Дня, коли роки мовчазної, холодної війни неминуче зіткнуться зі свіжим горем і вагою останньої маминої волі.
Ранок прощання накрив Чернівці важкими, свинцевими хмарами. Місто ніби розділяло наш біль, готуючись пролитися нещадним дощем. Я стояла перед старовинним дзеркалом у своїй дитячій кімнаті, механічно застібаючи ґудзики на чорній сукні, і з жахом уявляла майбутні години. Данило безшумно підійшов ззаду. У своєму вугільно-чорному костюмі він виглядав як монолітна, непорушна скеля. Він поклав свої теплі, сильні чоловічі долоні мені на плечі, зустрівшись зі мною поглядом у відображенні.
— Я буду поруч. Кожну секунду, на відстані одного твого подиху, — сказав він впевнено. — Що б сьогодні не відбулося.
Спустившись на кухню, я побачила батька. Він сидів, зсутулившись над горнятком давно охололого чаю, і дивився в одну точку на стіні. Цей останній тиждень буквально випив із нього залишки життя.
— Татусю, нам час виїжджати, — тихо покликала я, допомагаючи йому підвестися з крісла.
Він повільно, надзвичайно важко кивнув.
— Ваша мама колись давно сказала мені, що похоронні ритуали вигадали не для тих, хто пішов, а для тих, хто залишився. Лише сьогодні я відчув усю моторошну правдивість цих слів.
Зала для прощань у центрі міста вже була заповнена тихим, скорботним гулом. Приїхали численні родичі, мамині колеги, давні друзі сім’ї та сусіди, які знали нас із Вікою ще з пелюшок. Я стояла поруч із батьком, на повному автопілоті приймаючи співчуття і вислуховуючи теплі слова про те, якою світлою і доброю людиною була Надія Михайлівна.
А потім атмосфера в залі невловимо, але кардинально змінилася. Повітря ніби наелектризувалося, як перед грозою. На порозі з’явилися Віка та Артур.
Сестра була одягнена в ексклюзивне дизайнерське пальто, яке виглядало радше як виклик, ніж як траурний одяг. У мочках вух виблискували бездоганні діаманти, але найсильніше різало око те, як штучно і неприродно вона тримала руки перед собою, гарантуючи, що величезний камінь на її безіменному пальці побачить кожен присутній у залі. Артур виглядав відверто роздратованим. У своєму ідеально скроєному брендовому костюмі він тримався максимально відсторонено, механічно поклавши руку на талію дружини. Він виконував неприємний, нудний обов’язок, і це безсоромно читалося в кожному його жесті та погляді.
Тіло мого батька миттєво закам’яніло від напруги.
— Дихай, тату, благаю тебе, думай про своє серце, — зашепотіла я, міцно підтримуючи його під лікоть.
Вони повільно наблизилися до нас. Віка спробувала обійняти батька, але він лише сухо, номінально поплескав її по плечі і відсторонився. Коли ж Артур простягнув руку для фальшивого вітання, Олег Степанович просто відвернувся, повністю проігнорувавши його жест.
— Марто, — звернулася до мене сестра. Її обличчя нагадувало ідеальну, непроникну маску з обкладинки глянцевого журналу. — Давно не бачилися.
— Так, — відповіла я, не додаючи більше жодного слова.
Артур незграбно кашлянув, ховаючи руку в кишеню.
— Прийми мої найщиріші співчуття.
У цей момент Данило відійшов на пару кроків, щоб уточнити технічні деталі з розпорядником церемонії. Віка, немов хижак, який роками чекав моменту слабкості, одразу ж цим скористалася.
— Нам потрібно поговорити, — кинула вона мені напівпошепки і, навіть не чекаючи моєї згоди чи реакції, рішуче попрямувала до маленької, ізольованої кімнати відпочинку збоку від головної зали.
Всупереч усякому здоровому глузду, я мовчки пішла слідом за нею. Найменше, чого я прагнула в день похорону власної матері, — це влаштовувати дешеві публічні розбірки на очах у половини Чернівців.
У маленькій, тьмяно освітленій кімнаті відпочинку стояла в’язка, майже задушлива тиша. Її порушувало лише монотонне, нервове цокання старого настінного годинника. Віка різко розвернулася до мене. Тільки зараз, опинившись на відстані витягнутої руки, я змогла розгледіти те, що майстерно, але безуспішно приховував товстий шар дорогого тонального крему. Навколо її очей залягла дрібна, передчасна сітка зморшок, а на обличчі застигла якась загальна, глибока, хронічна втома.
— Ти виглядаєш зовсім виснаженою і сірою, — почала вона з ледь вловимою ноткою зверхності, ніби ми випадково перетнулися на світському рауті, а не за кілька метрів від труни нашої матері.
— Горе завжди забирає останні сили, Віко. Це цілком природно для людей, які вміють відчувати, — рівно і без жодних емоцій відповіла я.
Вона демонстративно покрутила свою масивну каблучку, ловлячи тьмяне світло лампи так, щоб діамант пустив відблиск.
— Ми з Артуром щойно завершили фінальне оздоблення нашого будинку. У “Сосновому Березі”, може, чула про такий комплекс? Сімсот квадратних метрів, власний вихід до води, цілодобова озброєна охорона.