Я мовчала, дивлячись на неї з абсолютною, непробивною порожнечею всередині. Я щиро не могла збагнути, яка глибока психологічна травма чи внутрішня катастрофа змушує жінку хизуватися елітною нерухомістю в такий трагічний день.
— Ми зараз дуже активно плануємо поповнення в родині, — продовжувала сестра тоном ідеально завченого, холодного прес-релізу. — Останній інвестиційний транш у стартап Артура побив усі попередні рекорди. Ми навіть замовили проєкт окремого крила для персоналу та майбутньої няні. Усе має бути на найвищому, європейському рівні.
— Я можу лише привітати вас із цими досягненнями, — мій голос навіть не здригнувся. — Це вся інформація, яку ти так терміново хотіла мені повідомити перед початком відспівування?
Її губи миттєво стиснулися в тонку, жорстоку лінію. Вона вочевидь очікувала побачити в моїх очах болісну заздрість, жаль чи хоча б образу, але натрапила на глуху, залізобетонну стіну.
— Я просто вирішила, що тобі буде корисно знати: наше життя склалося абсолютно бездоганно. А ти як? Усе ще граєш у сильну, незалежну і нікому не потрібну кар’єристку десь там у своїй Одесі?
Сім років тому ця отруйна фраза розрізала б моє серце навпіл і змусила б ридати. Але зараз… зараз її слова прозвучали настільки жалюгідно, відчайдушно і порожньо, що на моїх губах сама собою з’явилася абсолютно щира, спокійна усмішка. Вона більше не мала наді мною жодної влади.
— А ти досі не знайома з моїм чоловіком? — м’яко, з легкою іронією запитала я.
Маска успішної, невразливої світської левиці дала миттєву, глибоку тріщину. Її ідеально нафарбовані очі розширилися від подиву.
— Чоловіком? Яким ще чоловіком?
— Дане! — голосно покликала я, прочинивши двері. Мій чоловік чекав прямо за ними, ніби його внутрішній радар безпомилково підказував, де і коли він може мені знадобитися. — Зайди на хвилину, будь ласка. Дуже хочу познайомити тебе з моєю сестрою.
Щойно Данило переступив поріг тісної кімнати, за його широкою спиною матеріалізувався Артур. Вочевидь, він непомітно, як тінь, стежив за Вікою, маніакально контролюючи ситуацію. Коли погляди двох чоловіків зустрілися, уся показна пихатість Артура випарувалася за частку секунди. Він зблід настільки різко і страшно, що контраст із його темним, вугільним костюмом став лякаючим.
— Дорошенко? — хрипло видихнув мій колишній, і залишки його світської впевненості розлетілися на дрібні друзки, осідаючи на підлогу.
— Завадський, — відповів Данило своїм фірмовим, неймовірно глибоким і крижано-професійним тоном. — Давненько не перетиналися. Роки зо два, здається? Аж відтоді, як мій фонд викупив ту логістичну платформу, залишивши твій розпіарений стартап з порожніми кишенями ошуканих інвесторів.
Кадик Артура нервово сіпнувся, він важко, з присвистом ковтнув повітря, гарячково переводячи розгублений погляд з Данила на мене і назад.
— Ви двоє… ви що, справді одружені? — пробурмотів він.
— Вже понад два роки, — з гордістю підтвердила я, роблячи крок до Данила і міцно переплітаючи свої пальці з його великою, теплою долонею.
— Данило Дорошенко… — повільно, ніби складаючи складний пазл у власній голові, прошепотіла Віка. — Керуючий партнер “Глобал Кепітал”?
— Саме так, — спокійно і з гідністю кивнув мій чоловік, не зводячи важкого погляду з Артура.
— Ми випадково зустрілися на закритому бізнес-ретриті під Одесою, — додала я, насолоджуючись тим, як стрімко змінюється, марніє вираз обличчя моєї молодшої сестри.
Артур гарячково спробував зберегти обличчя, натягнувши на себе найфальшивішу, найприкрішу з усіх можливих бізнес-усмішок.
— Даниле, слухай, це така несподіванка… Нам треба обов’язково якось випити кави в Києві. Якраз дуже хотів вийти на тебе, є кілька потужних ідей для спільної синергії, можемо обговорити злиття капіталів у новому проєкті…
— Мій робочий графік щільно розписаний на наступний квартал, і вікон для кави в ньому не передбачено, — перебив його Данило неймовірно ввічливо, але з такою залізобетонною твердістю, що не залишала місця для дискусій. — Проте ви завжди можете надіслати свою презентацію на загальну електронну пошту моїх аналітиків. Можливо, вони переглянуть її у вільний час.
У цей напружений момент двері прочинилися ширше, і розпорядник церемонії тихо сповістив, що священник готовий починати відспівування. Коли ми з чоловіком поверталися до зали, я буквально шкірою відчувала розгублені, жалюгідні погляди за своєю спиною. У їхньому тісному фінансовому середовищі історія розгромної, блискучої перемоги Дорошенка над Завадським була відома абсолютно всім.
Ми щойно зайняли свої місця біля відкритої труни, як сталося найстрашніше. Мій батько, який до цього тримався з останніх сил, раптом різко похитнувся і схопився обома руками за груди. Його обличчя в одну мить стало моторошно попелястим, дихання перетворилося на переривчасте, болісне хрипіння, а коліна почали підгинатися.
— Тату! — мій відчайдушний крик розірвав скорботну тишу зали, змусивши присутніх здригнутися.
Данило зреагував із блискавичною, військовою точністю. Він встиг підхопити Олега Степановича попід руки за частку секунди до того, як той впав би на кам’яну підлогу. Разом ми обережно, але швидко вивели батька назад у ту саму бічну кімнату відпочинку і поклали на широкий шкіряний диван. Церемонію прощання довелося екстрено зупинити. Колосальне емоційне перенапруження останніх тижнів, хронічне безсоння та біль втрати спровокували гострий стрибок тиску. Серце літньої людини просто відмовлялося витримувати такий рівень горя.
За мить двері з гуркотом відчинилися, і до кімнати влетіла Віка. Від її показової світської холоднокровності не залишилося й сліду. Її обличчя було білим як крейда, губи дрібно тремтіли, а в розширених від жаху зіницях плескалася непідробна, дика паніка.
— Що з ним?! Марто, благаю, скажи, що він дихає! Треба негайно викликати швидку! Я зараз наберу головного лікаря приватної клініки, я все оплачу! — істерично кричала вона, тремтячими руками намагаючись розблокувати свій телефон і раз у раз впускаючи його на диван.
— Віко, видихни і заспокойся. Це напад гострої слабкості від перевтоми та стресу, — відповіла я. Мене щиро вразило те, наскільки справжнім був її переляк. — Його кардіолог попереджав нас про такий ризик. Йому зараз не потрібні сирени швидкої, йому просто треба дати ліки під язик і забезпечити абсолютний, тотальний спокій.
Наступні двадцять довгих, виснажливих хвилин, які здавалися вічністю, ми сиділи в цій тісній кімнаті всі разом. Данило мовчки тримав батька за руку, перевіряючи пульс. Між мною та молодшою сестрою висіла густа, напружена тиша, але вперше за всі ці сім років нас по-справжньому об’єднувало щось спільне — паралізуючий, тваринний страх втратити ще й батька в день похорону матері. Ця кризова, гранична мить створила між нами дуже тонке, крихке, майже невидиме перемир’я. Ми сиділи поруч не як закляті вороги, а як дві перелякані дівчинки, які найбільше у світі бояться залишитися сиротами.
Коли Олег Степанович нарешті зробив глибокий, рівний вдих, його щоки трохи порожевіли. Він розплющив очі, витер піт із чола і твердим, хоч і втомленим голосом сказав, що готовий продовжувати прощання зі своєю дружиною. Ми обережно допомогли йому підвестися і повернулися до головної зали.