Сама церемонія розривала душу на дрібні шматки. Коли священник закінчив молитву і дав слово рідним, я на ватних ногах вийшла до мікрофона. Мій голос зрадницьки тремтів, горло стискав спазм, але я змогла розповісти присутнім про безмежну, безумовну любов нашої мами. Про її внутрішнє світло, яким вона щедро, без залишку ділилася з кожним, хто переступав поріг нашого старого будинку в Чернівцях.
Після мене до мікрофона вийшла Вікторія. Вона не встигла вимовити й двох складнопідрядних речень, як її голос зламався. Сльози неконтрольованим, бурхливим потоком ринули по її щоках, безжально змиваючи дорогий дизайнерський макіяж. Вона задихалася від ридань, безпорадно хапаючи ротом повітря, не в змозі вимовити більше ні слова. Мій мозок навіть не встиг проаналізувати ситуацію — тіло спрацювало на інстинктах. Мої ноги самі винесли мене до неї. Я стала поруч, міцно обійняла її за плечі і поклала руку на її спину, що здригалася від плачу.
— Все добре, — тихо, на саме вухо, щоб чула лише вона, прошепотіла я. — Дихай зі мною. Я поруч. Не поспішай, ніхто тебе не квапить.
Зібравши останні крихти своєї розбитої волі, Віка сперлася на мікрофонну стійку і, поки моя рука міцно тримала її за плече, закінчила свою промову. Вона розповіла дуже теплу, домашню дитячу історію про те, як Надія Михайлівна на кожне Різдво пекла два абсолютно різні маківники, бо ми з сестрою ніколи не могли поділити один і постійно сварилися через кількість маку. Навіть крізь густі сльози люди в залі ледь помітно, з щирим теплом усміхнулися цій згадці.
На кладовищі небо остаточно прорвало дрібним, колючим, немов голки, осіннім дощем. Поки ми по черзі кидали останні грудки вологої, важкої землі, прощаючись із мамою назавжди, я мимоволі перевела погляд на Артура. Він стояв значно віддалік від натовпу родичів, сховавшись під величезною чорною парасолею і високо піднявши комір дорогого пальта. Його очі були мертво прикуті до екрана смартфона — він безперервно комусь писав, відверто нудьгуючи і роздратовано вирішуючи якісь свої бізнес-проблеми просто над відкритою могилою. Віка ж стояла пліч-о-пліч із нашим батьком, міцно тримаючи його під руку. Від її ранкової зверхності, пафосу та показушного блиску не залишилося навіть тіні. Її плечі дрібно здригалися від абсолютно неприхованого, живого і нестерпного горя.
Поминальний обід ми замовили у тихому, дуже затишному ресторані традиційної кухні в центрі Чернівців. На столах парували домашні страви: наваристий борщ, голубці, м’ясні рулети. Атмосфера в залі була сповнена тихого гулу світлих, добрих спогадів про маму. Лише Артур почувався тут відверто не у своїй тарілці. Він обрав місце на самому краю столу, нервово і занадто часто попиваючи воду з келиха, ніби намагаючись побудувати невидиму стіну між собою та нашою родиною. Його дискомфорт був аж занадто очевидним: більшість родичів, маминих колег та друзів сім’ї підходили до Данила, з глибокою повагою тиснули йому руку та заводили теплі бесіди, тоді як Артура всі ніби оминали невидимим, санітарним радіусом.
Уривки фраз, які долітали до мене від знайомих зі столиці, повністю підтверджували київські бізнес-плітки: фінтех-стартап Завадського тріщав по швах, ключові інвестори вимагали незалежних аудитів, а борги компанії росли в геометричній прогресії. І саме в цей момент, дивлячись на знервованого Артура, у моїй голові остаточно склався пазл. Усі ці пафосні розповіді моєї сестри в кімнаті відпочинку про “сімсот квадратних метрів у Сосновому Березі”, про міфічне “крило для персоналу” та “нові фінансові транші” були лише відчайдушним, неймовірно крихким захисним екраном. Дешевим фасадом, за яким насправді ховалася грандіозна, невідворотна життєва катастрофа.
Протягом усього поминального обіду я трималася з тією тихою, непохитною внутрішньою гідністю, якої мене завжди вчила мама. Я сфокусувала всю свою увагу на батькові та людях, які прийшли розділити наш біль, категорично відмовляючись втягуватися в ментальні ігри минулого. Але коли гості почали потроху розходитися в холодні, дощові сутінки, я випадково спіймала на собі погляд Віки з іншого кінця зали. Її обличчя дивним чином пом’якшало. В її очах більше не було того хижого виклику чи бажання щось довести — там плескалася лише глибока, нескінченна розгубленість жінки, яка безнадійно заблукала у власному житті.
Наступного ранку холодна буковинська мряка огорнула наше подвір’я. Данилу потрібно було терміново повертатися до Одеси — на нього чекало критично важливе підписання угод із західними інвесторами їхнього фонду. Ця зустріч планувалася місяцями, і перенести її без серйозних репутаційних втрат було майже неможливо.
— Марто, ти абсолютно впевнена, що впораєшся тут без мене? — з неприхованою тривогою в голосі запитав він, застібаючи блискавку на своїй шкіряній дорожній сумці у напівтемному передпокої. — Я можу зараз же зателефонувати і все скасувати. Партнери зрозуміють ситуацію, людський фактор ніхто не скасовував. Це взагалі не проблема.
— Татові зараз критично необхідна моя фізична присутність, щоб допомогти розібрати мамині речі, — м’яко відповіла я. Я підійшла ближче, дбайливо поправила комір його теплої куртки і вдячно поцілувала в колючу щоку. — Мені треба побути тут, у цьому будинку, ще хоча б кілька днів. Зі мною все буде добре, Дане. Я обіцяю тобі. Ти мій надійний тил, але цей шлях я маю пройти сама.
Провівши чоловіка і подивившись услід його машині, що зникла за рогом вузької чернівецької вулички, я повернулася до будинку. Батька всередині не було. Я знайшла його в нашому старому осінньому саду. Він нерухомо сидів на потемнілій від часу дерев’яній лавці біля кущів маминих улюблених хризантем та чайних троянд, які вона так віддано, роками плекала своїми руками. На його колінах лежав важкий, потертий сімейний фотоальбом у велюровій обкладинці.
— Вона завжди ретельно, з любов’ю підписувала кожну фотографію, кожну збережену дрібничку, — промовив Олег Степанович глухим, надламаним голосом, не підіймаючи на мене очей. Він тремтячими пальцями показав мені акуратний, знайомий до болю мамин почерк на звороті їхнього старого чорно-білого знімка з медового місяця в карпатському Яремчі. — Завжди повторювала, що пам’ять людська надто крихка, і колись ми скажемо їй за ці підписи величезне дякую. От тільки я не думав, що це “колись” настане так швидко.
Після скромного, мовчазного обіду я розпочала найважчий, найболісніший етап прощання — сортування речей у маминій шафі. Здавалося б, це просто тканина, але кожна сукня, кожна шовкова хустинка зберігала ледь вловимий аромат її лавандового мила та парфумів, стаючи миттєвим, безжальним порталом у моє минуле. Ось легка лляна блуза, в якій вона гуляла зі мною вулицею Кобилянської, коли я була ще школяркою. Ось той самий елегантний темно-синій костюм, який вона купила спеціально для сімейної вечері на честь моїх перших, зруйнованих заручин…
Перекладаючи ці холодні речі в картонні коробки, я ловила себе на тому, що розмовляю з нею вголос, ніби вона стояла просто за моєю спиною. Я розповідала мамі про свої останні креативні проєкти в Одесі, про те, як ми з Данилом довго і весело обирали колір стін для нашої вітальні, і головне — про те, як спокійно, затишно і захищено я тепер почуваюся в цьому житті.
Відкривши верхню шухляду її приліжкової тумбочки, щоб зібрати ліки, я натрапила на щоденник у м’якій темно-бордовій шкіряній обкладинці. Я ніколи раніше його не бачила. Мама робила там записи нечасто, але, судячи з дат, протягом багатьох років. Більшість списаних сторінок були повністю присвячені нам із Вікою. Вона виливала на папір свій нестерпний материнський біль від нашої глухої ворожнечі і безмежну, відчайдушну надію на те, що ми врешті-решт колись знайдемо шлях до примирення.
Останній запис наприкінці зошита був зроблений нерівним, дуже слабким почерком за якихось десять днів до її смерті. Ці слова випалили на моєму серці новий, глибокий шрам: “Мій єдиний, найглибший жаль наприкінці цього земного шляху — це те, що я йду у темряву, а мої дівчатка все ще стоять по різні боки прірви. Я завжди, наївно і свято думала, що моєї безмежної любові вистачить, аби полагодити будь-що в нашій сім’ї, але саме цього я виправити не змогла. Я молю Бога лише про одне: щоб колись, коли мене вже не стане, вони знайшли дорогу назад, одна до одної. Бо кров — це єдине, що залишається, коли все інше перетворюється на попіл”.
Я сиділа на підлозі, притискаючи цей бордовий щоденник до грудей, і судомно витирала гарячі сльози, які без упину котилися по щоках. Раптом у коридорі пролунав різкий, пронизливий дзвінок у двері, який змусив мене здригнутися всім тілом.
Обережно визирнувши у вікно вітальні крізь мереживну фіранку, я завмерла від несподіванки. На нашому старому ґанку стояла Віка. Вона була абсолютно сама. Жодного сліду від преміального позашляховика Артура, жодного водія чи охорони на нашій вузькій, засипаній осіннім листям вуличці не було. Вона куталася у своє дороге пальто, але виглядала неймовірно маленькою, беззахисною і промерзлою до самих кісток.