З-за стійки за всім цим мовчки спостерігала Олена. Її руки механічно протирали і без того чисту поверхню. Вона бачила, як ветеран отримував відмови, бачила його розслаблені плечі і те, як акуратно він ставив милицю, щоб вона не гуркотіла по плитці. І вона помітила те, чого не бачили інші в цьому залі. Собака був не просто твариною-поводирем. Те, як пес тримав спину, як реагував на рухи, при цьому не зводячи абсолютної уваги зі свого чоловіка — це була специфічна військова школа.
В Олени в грудях щось неприємно стиснулося. Той самий забутий інстинкт, який завжди прокидався, коли вона помічала деталі, які ігнорували інші. Кілька секунд вона дивилася на кавник у своїй руці, ведучи тиху внутрішню боротьбу з самою собою. А потім зробила те, що здавалося дрібницею, але змінило все в той ранок.
— Пане, — неголосно, але м’яко покликала вона з-за стійки.
Ветеран зупинився і повернувся на її голос. Олена вільною рукою відсунула високий барний стілець поруч із касою і ледь помітно кивнула.
— Ви можете сісти тут, якщо бажаєте.
Вперше з моменту, як він зайшов у бістро, напружений вираз обличчя ветерана трохи пом’якшав. Він обережно підійшов до стійки, притулив милицю до стінки і важко опустився на сидіння. Німецька вівчарка миттєво вляглася поруч, не потребуючи жодної команди.
На мить здалося, що бістро повернулося до свого звичного ритму. Знову почалися розмови, застукали виделки, хтось засміявся біля вікна. Олена налила Максиму велике горнятко кави і поставила перед ним, ніби це була найзвичайнісінька річ у світі.
Але щойно вона відвернулася, щоб долити окріп іншому клієнту, сталося несподіване.
Собака раптом завмер. Він не гавкав, не гарчав, він просто скам’янів. Його вуха різко піднялися, а темні очі мертвою хваткою вп’ялися прямо в Олену. Потім пес повільно піднявся, зробив крок назустріч жінці, зупинився навпроти неї, сів ідеально рівно і дивився на неї так, ніби щойно впізнав когось, кого не бачив роками.
Зал знову почав занурюватися в тишу, спостерігаючи, як тренований військовий собака свердлить поглядом офіціантку. Ветеран дивився на цю сцену, і на його обличчі спокій повільно змінювався глибоким здивуванням. Він знав, що військові собаки реагують так лише з однієї причини.
І поки пес завмер перед Оленою, Максим ледь подався вперед і поставив тихе запитання, від якого її серце пропустило удар:
— Вибачте… Ми з вами раніше не зустрічалися?