На якусь мить запитання зависло у повітрі. Олена нічого не відповіла. Воно пролунало так несподівано, що її налагоджений роками внутрішній механізм захисту дав збій. Барс сидів біля її ніг незворушно, наче висічений із каменю, його постать була напруженою і максимально уважною. Навколо них бістро знову занурилося в ту саму в’язку, неприродну тишу. Відвідувачі, які ще хвилину тому перешіптувалися або вдавали, що розглядають меню, тепер відкрито витріщалися на дивну сцену біля каси.
Олена змусила себе рухатися. Силою волі вона змусила свої руки потягнутися до кавника, вдаючи, ніби не сталося абсолютно нічого екстраординарного. Вона налила каву клієнту за два стільці від ветерана, витерла і без того ідеально чисту стільницю невеликим рушником і спробувала проігнорувати фізично відчутну вагу погляду вівчарки. Але коли вона нарешті наважилася знову поглянути на Максима, у неї в грудях неприємно похололо.
Він не дивився на свого собаку. Він дивився на неї. Пильно, зосереджено, пронизливо. Так дивляться люди, яких вчили “читати” інших так само легко, як топографічні карти перед виходом на завдання.
— Здається, ні, — відповіла Олена. Її голос звучав рівно, кожне слово було під контролем. Вона ледь помітно знизала плечима, ніби ця ситуація не мала для неї жодного значення. — Хоча я працюю тут уже дуже давно. Через нас проїжджають тисячі людей. Можливо, ви колись зупинялися тут на каву.
Це була логічна відповідь. Звичайна. Але ветеран не відповів одразу. Натомість він продовжував вивчати її рухи. Він дивився, як вона потягнулася за стопкою чистих тарілок біля касового апарата. Її постать була ідеально збалансованою, кроки — вивіреними, без зайвої метушні. Навіть те, як вона злегка розвертала плечі, щоб постійно тримати в полі зору весь зал і вхідні двері, виглядало як завчена до автоматизму навичка.
Барс теж не зрушив з місця. Німецька вівчарка сиділа, нашорошивши вуха, і не зводила очей з Олени, ніби чекала на команду, яку ніхто так і не віддав.
Максим трохи нахилився і поклав свою широку, мозолясту руку на тактичну шлейку пса.
— Барсе, — тихо промовив він.
Це була дуже тонка команда, ледь вловний сигнал, який кінологи використовують, щоб перемкнути увагу собаки або скинути його фокус. Але Барс не відвернувся. Пес просто залишився сидіти перед Оленою, ніби його інстинкти підказували йому щось набагато важливіше за стандартні накази.
Олена продовжувала вдавати, що нічого не помічає. Вона взяла свій маленький блокнот і запитала ветерана, що він бажає на сніданок. Її рука навіть не здригнулася, коли вона записувала замовлення. Яєчня з трьох яєць, чорний підсушений хліб, чорна кава без цукру. Проста їжа. Таку замовляють люди, які звикли їсти швидко і не привертаючи до себе уваги.
Коли вона розвернулася і пішла до кухонного вікна, щоб передати замовлення кухарю, то відчула спиною, як собака ледь помітно ворухнувся. Не агресивно. Жодної загрози. Він просто проводжав її поглядом — так само, як розвідник відстежує рух на незнайомій місцевості. Від цієї надмірної уваги внизу живота Олени зав’язався тугий вузол тривоги. Минули роки відтоді, як хтось — чи щось — дивився на неї так. Роки відтоді, як хтось вивчав її обличчя, ніби намагаючись впізнати привида, у реальність якого важко повірити.
Коли вона повернулася до стійки за кілька хвилин, ветеран усе ще уважно спостерігав за нею. У його погляді не було ні грубості, ні підозри, лише глибока цікавість. Здавалося, розрізнені шматочки якогось складного пазла просто зараз ставали на свої місця в його голові.
— Ви сказали, що працюєте тут давно, — мовив він після паузи, повільно помішуючи чорну каву. — Напевно, вранці тут буває справжнє пекло.
Його голос звучав як звичайна світська бесіда, але саме запитання здавалося надто навмисним.
Олена коротко кивнула.
— Майже щодня, — відповіла вона. — Далекобійники, бригади будівельників, постійні клієнти. Одні й ті самі обличчя щотижня.
Вона знову пройшлася ганчіркою по чистій ділянці стійки.
Максим задумливо кивнув, швидко глянув на свого собаку і знову перевів погляд на жінку.
— А десь ще працювали до цього? — раптом запитав він.
Олена завагалася на частку секунди. Для більшості людей у цьому залі ця пауза була б абсолютно непомітною, але не для ветерана.
— Ні, — відповіла вона. — Тільки тут.