Відповідь пролунала швидко. Надто швидко. Барс знову ворухнувся, його хвіст ледь чутно мазнув по підлозі, але очі залишалися прикутими до Олени, ніби він усе ще чогось чекав.
Максим трохи відкинувся на спинку високого стільця і повільно видихнув через ніс. Щось у цій розмові, у її реакціях, починало здаватися йому до болю знайомим, хоча він ще не міг пояснити, чому саме.
У цей момент різко дзенькнув кухонний дзвінок — кухар виставив тарілку зі сніданком на роздачу. Олена підхопила її і поставила перед ветераном. Але щойно вона нахилилася, вівчарка раптом знову підвелася. Знову ніякої агресії, лише абсолютна зосередженість. Пес зробив крок ближче, ледь опустивши масивну голову, ніби принюхуючись до чогось, що міг відчути лише він.
Кілька відвідувачів за сусідніми столиками нервово завовтузилися. Один чоловік біля вікна навіть відсунув свій стілець на кілька сантиметрів назад, не знаючи, чого чекати — раптом собака зараз кинеться чи загавкає. Але Барс нічого такого не зробив. Замість цього він знову сів, цього разу впритул до ноги Олени. Його постать була витягнутою струною, як у солдата, що чекає наказу.
Тепер Максим спостерігав за поведінкою свого собаки з граничною увагою. Барс роками тренувався розпізнавати специфічні запахи та рухи: стресове середовище бою, вибухівку, поранених бійців, навіть певні види військового спорядження. Після звільнення зі служби собака бачив тисячі цивільних. Але жодного разу, жодного, він не реагував так на випадкову людину.
— Ви коли-небудь працювали поруч із військовими частинами? — ніби між іншим запитав ветеран, відрізаючи шматок яєчні.
Олена похитала головою, не піднімаючи очей.
— Ні, — коротко кинула вона.
Але тепер у її голосі з’явилася легка напруга, якої не було раніше. Максим це теж зафіксував. Він не став тиснути одразу. Замість цього він швидко окинув поглядом бістро. Ті самі клієнти, які ще десять хвилин тому ховали очі і відмовляли йому в місці, тепер старанно вдавали, що займаються своїми справами. Хтось виглядав присоромленим, хтось — збентеженим. Але слухали всі. Навіть власник закладу біля касового апарата перестав рахувати купюри.
Максим знову повернувся до Олени і трохи знизив голос, роблячи їхню розмову більш приватною.
— Барс зазвичай так не робить, — тихо сказав він. — Його вчили ігнорувати всіх і фокусуватися виключно на мені. Хіба що він впізнає щось дуже конкретне.
Олена видавила з себе слабку усмішку.
— Може, йому просто подобається запах кави, — спробувала вона віджартуватися.
Але поки вона це говорила, очі собаки не відривалися від її обличчя. Ветеран з’їв ще кілька шматків, перш ніж знову заговорити.
— Знаєте, — повільно почав він. — Барс провів дуже багато часу на “нулі”. Він працював із бойовими медиками під час евакуацій. А вони… вони пахнуть для таких собак інакше. Специфічно. Медичні укладки, сильні антисептики, гемостатики, збройове мастило, в’їдливий пил Донбасу. Військові собаки запам’ятовують цей коктейль запахів на все життя.
Пальці Олени так сильно стиснули ручку кавника, що пластик тихо скрипнув. Вона швидко поставила скляну посудину на підставку і знову почала терти стільницю.
— Мені здається, ви шукаєте сенс там, де його немає, — холодно відповіла вона.
Але Максим мовчав. Він просто простягнув руку і почухав вівчарку за вухом — так роблять кінологи, коли обмірковують щось надважливе. Барс не відходив від Олени. Собака просто сидів поруч, уважний і відданий, ніби відповідь на питання, яку він шукав, стояла прямо перед ним.
Атмосфера в бістро потроху почала повертатися до норми, але напруга біля стійки нікуди не зникла. Минуло кілька хвилин. Олена рознесла замовлення за інші столики, забрала брудний посуд. Коли вона повернулася, Максим зосереджено щось розглядав.
Цього разу — не собаку.
Він дивився на її праве зап’ястя.
Тонкий, білястий шрам, який вона зазвичай ретельно ховала під рукавом, випадково вислизнув назовні, поки вона несла тарілки. Погляд ветерана затримався на ньому лише на секунду, перш ніж знову піднятися до її очей.
Це був невеликий шрам. Більшість людей його б просто не помітили або не надали б значення. Але для людини, яка провела роки пліч-о-пліч із бойовими медиками, він мав абсолютно чітке значення.
Це був слід від тактичного турнікета. Той специфічний рубець, який залишається на шкірі, коли стропу затягують наосліп, з максимальною силою, під шквальним вогнем, намагаючись зупинити критичну кровотечу, і коли турнікет залишається на тілі занадто довго під час важкої евакуації.
Він повільно поклав виделку на стіл.
— Пані, — його голос став ще тихішим і глибшим. — Ви впевнені, що ніколи не були на війні?