Батько завагався, і в цій секундній паузі я побачила жахливу правду. Він не хотів завдати мені болю навмисно. Він зробив це через власну слабкість. Через ту викривлену любов, яка перетворюється на сліпу відданість найбільш нікчемному члену родини. Він боявся втратити сина, якого так і не зміг виховати чоловіком. Але його наміри не скасовували руйнувань. А справжня любов ніколи не виправдовує зраду.
У цей момент на ґанок вийшов Денис. Він потирав очі, ніби щойно прокинувся після довгої п’янки, і зневажливо дивився на весь цей «цирк».
— Знову ви за своє? — пробурмотів він. — Що, сестричко, ніяк не заспокоїшся? Стіни дорожчі за брата?
Я подивилася на нього. По-справжньому подивилася. Переді мною стояв тридцятидев’ятирічний чоловік, який ніколи в житті не чув слова «ні». Чоловік, який звик брати все, що лежить погано, бо знав — тато прикриє, тато домовиться, тато віддасть останнє.
— Так, Денисе, — сказала я. — Це все ще про будинок. І про те, що твій час безкарності добіг кінця.
Денис театрально зітхнув.
— Господи, Марино, розслабся. Ти ж не померла. Ти сильна, ти ще собі заробиш. Ти ж у нас героїня, миротвориця. Побудуєш новий замок, які проблеми? Це ж не кінець світу.
— Ні, — відповіла я спокійно. — Для мого світу це не кінець. А ось для твого — цілком можливо.
Його обличчя перекосилося від злості.
— Ти мені погрожуєш?
— Ні, — я хитала головою. — Я просто констатую факт. Час відповідати за вчинки настав.
У цей момент біля паркану пригальмував старий синій «Ланос». З нього вийшов чоловік — міцний, сивий, у камуфляжній куртці без розпізнавальних знаків. Це був пан Микола, мій сусід через два будинки. Відставний підполковник міліції, який знав у нашому передмісті кожен камінь.
— Доброго ранку, Марино Анатоліївно! — гукнув він, підходячи до хвіртки. — О, бачу, ти вже вдома! Вітаю з поверненням!
— Дякую, пане Миколо, — відгукнулася я.
Він підозріло глянув на розлюченого батька, на зухвалого Дениса і на заплакану Олену, що сиділа на ґанку. Його брови суворо зійшлися на переніссі.
— У вас тут що, вечірка в розпалі? Щось крики на всю вулицю. Сталося чого?
Мій батько миттєво напружився і спробував надати обличчю вигляду господаря ситуації.
— Усе нормально, Миколо. Просто сімейні справи. Проходь мимо.
— А мені здається, що не зовсім сімейні, — пан Микола перевів погляд на мене. — Марино?
Я зробила глибокий вдих і розповіла йому все. Коротко, чітко, по-військовому. Про «продаж», про довіреність, про махінації з кредитною нерухомістю. Я не додавала емоцій, лише сухі факти. Коли я закінчила, пан Микола випустив довгу цівку повітря крізь зуби.
— Оце так поворот… Це ж кримінал у чистому вигляді, Анатолію. Ти що, зовсім з глузду з’їхав на старості років?
Мій батько кинувся до нього.
— Миколо, не лізь не в свою справу! Ми самі все владнаємо!
Олена раптом піднялася на ноги. Її голос звучав тихо, але в ньому з’явилася несподівана сила.
— Ні, — сказала вона. — Не владнаєте. Я вже викликала свого адвоката. І через годину ми будемо в поліції.
Батько похитнувся, ніби від фізичного удару. Його обличчя стало білим, як крейда.
— Марино… Олено… не треба поліції. Давайте домовимося!
— Домовлятися треба було три місяці тому, тату, — сказала я, розвертаючись до виходу. — А зараз час говорити з законом.