Решту цього нескінченного ранку я провела в місцевому районному відділі поліції. Це було місце, куди я заходила лише раз у житті — кілька років тому, коли щойно переїхала в цей район і мусила зареєструвати свою мисливську зброю та познайомитися з дільничним. Тоді це була проста і навіть приємна процедура: кілька підписів, ввічливі привітання, старший офіцер, який з повагою потиснув мені руку і подякував за службу на сході.
Але цього разу енергетика в коридорах була зовсім іншою. Я більше не була просто капітаном Мариною, яка зайшла у формальних справах. Я була жінкою, що міцно притискала до грудей пластикову папку, переповнену доказами того, що її власна родина грубо порушила кримінальний кодекс України, поки вона перебувала за тисячі кілометрів від дому.
Черговий за товстим склом на вході — літній прапорщик із сивим волоссям і окулярами, приспущеними на кінчик носа, — впізнав мене майже одразу.
— О, які люди! — здивовано промовив він, відриваючись від якогось журналу. — Марино Анатоліївно, ви вже повернулися з тієї своєї Африки? Я думав, ви там ще на пів року.
— Довелося повернутися раніше, Петрович, — сухо відповіла я. — Приїхала додому, а вдома на мене чекала велика проблема.
Він уважно подивився на моє обличчя, скануючи мій напружений вираз, а потім перевів погляд на товсту теку в моїх руках. Досвідченого міліціонера старої закалки було важко обдурити. Він повільно кивнув, розуміючи, що справа серйозна.
— Я зрозумів. Зачекайте хвилинку, я зараз викличу майора Коваля. Це по його частині.
За кілька хвилин я вже сиділа в кабінеті майора поліції Коваля, начальника слідчого відділу. Це був чоловік років сорока п’яти, з тими характерними мішками під очима і втомленим поглядом, які з’являються після двох десятків років розгрібання чужого бруду. У його кабінеті пахло дешевою розчинною кавою, старим папером і пилом, який ніби в’ївся в самі стіни.
Я поклала папку на його завалений справами стіл. Він відкрив її, пробігся очима по перших сторінках витягів із реєстру, потім подивився на копію генеральної довіреності. З кожним перегорнутим аркушем його обличчя ставало все похмурішим. Він випустив довге, тихе зітхання.
— І ці документи на продаж підписав ваш батько? — перепитав він, не піднімаючи очей.
— Так, мій батько.
— А хто зводив їх із покупцями? Хто цей рієлтор?
— Валерій. Прізвище та контакти є в документах на третій сторінці.
— Ви його знаєте?
— На жаль, так, — відповіла я. — Це давній знайомий мого батька. Крутиться в сірих схемах із нерухомістю.
Коваль продовжив гортати папери, його щелепи стиснулися.
— Житло за програмою «єОселя». Використання довіреності з перевищенням повноважень. Пришвидшений перепродаж. Ніякої згоди від банку, жодних дозволів від державного фонду. І чорний нотаріус, який закрив на все це очі… Це не просто дрібне сімейне хуліганство, Марино.
Він відкинувся на спинку свого старого офісного крісла, яке жалібно скрипнуло.
— Це катастрофа.
— Я знаю.
Він потер підборіддя, інтенсивно розмірковуючи.
— З юридичного погляду ця угода нікчемна, її можна розірвати через суд. Але що стосується вашого батька і брата… Ну, скажімо так, тут пахне не однією статтею. Шахрайство в особливо великих розмірах, підробка та використання фальшивих документів, можливо, навіть змова групи осіб.
Він знову глянув на прізвище рієлтора і гірко усміхнувся.
— Цей ваш Валера… Він уже фігурував у наших зведеннях пару років тому. Але тоді йому вдалося вийти сухим із води. Тепер, схоже, він вирішив зіграти по-крупному.
Він закрив мою папку так обережно, ніби всередині була бомба з годинниковим механізмом.
— Марино, — почав він дуже обережно, ретельно підбираючи слова. — Ви точно впевнені, що хочете дати цій справі офіційний хід? Розумієте, щойно я внесу ці дані до Єдиного реєстру досудових розслідувань, ми більше не зможемо дати задню. Це стане публічним. Почнуться допити, експертизи, суди. Репутація вашого батька буде знищена вщент. І є дуже висока ймовірність, що він сяде. Реально сяде.
Я зробила повільний, глибокий вдих. Повітря в кабінеті здавалося важким, але мій розум був абсолютно кришталевим.
— Пане майоре, він знищив мою довіру. Він використав моє відрядження, щоб вкрасти те, що я будувала роками, ризикуючи власним життям. Якщо я зараз спущу це на гальмах лише тому, що мені дискомфортно або шкода його сивин… тоді кожен військовий, який зараз сидить в окопі чи на місії і має проблеми з родичами, стає беззахисною мішенню.
Коваль пильно подивився мені в очі. Він шукав там сумніви, але не знайшов їх. Він повільно кивнув.
— Я вас зрозумів. Тоді розпочинаємо сьогодні.
Наступну годину я провела в компанії молодої слідчої — серйозної дівчини з акуратно зібраним волоссям. Вона скрупульозно записувала мої свідчення. Я розповіла їй абсолютно все, крок за кроком. Про оформлення довіреності перед Африкою, про дивні електронні листи та повідомлення з «Дії», про дзвінки батькові в порожнечу, про розмову з братом. Я детально описала сьогоднішній ранковий конфлікт на ґанку та втручання Олени.
Слідча друкувала дуже швидко, її пальці літали по клавіатурі. Вона перебивала мене лише для того, щоб уточнити дати, суми та прізвища. Коли я нарешті закінчила, і в кабінеті запанувала тиша, вона підняла очі від монітора і тихо сказала:
— Мені дуже шкода, що з вами це сталося.
Це несподіване, щире людське співчуття ледь не пробило мою броню. Я відчула, як до горла підступає клубок, але просто стиснула губи, кивнула і сказала: «Дякую».
Коли я вийшла з будівлі райвідділу, сонце вже піднялося високо, прогріваючи київський асфальт. Я відчула дивну суміш тотального виснаження та неймовірної ясності. Це більше не була сліпа помста, як у підлітковому віці. Це була відповідальність. А відповідальність завжди вимагає величезних зусиль.
Ближче до вечора мені зателефонувала Олена. Її голос у слухавці помітно тремтів, але в ньому відчувалася рішучість. Вона розповіла, що їхній з чоловіком адвокат щойно переглянув усі документи і підтвердив кожне моє слово: угода була абсолютно фіктивною. У них були всі підстави для негайного звернення до суду — не лише для скасування договору, а й для стягнення компенсації за моральну та матеріальну шкоду з Валерія та мого батька.
— Я зовсім не хотіла цього бруду, — тихо сказала Олена, ніби вибачаючись. — Ми просто хотіли свій дім.
— Я знаю, Олено, — м’яко відповіла я. — І у вас обов’язково буде свій дім. Але цей конкретний будинок… його історію потрібно спочатку очистити.
Вона запитала, чи не погоджуся я поспілкуватися з її адвокатом напряму, щоб узгодити спільні дії в поліції. Я без вагань погодилася. Через годину ми вже влаштували конференц-дзвінок. Я знову повторювала кожну деталь, дозволяючи юристу ставити гострі запитання, фіксувати таймлайни та звіряти номери витягів. І чим більше я говорила, тим спокійніше мені ставало. Здавалося, кожне вимовлене слово знімало з моєї спини черговий важкий камінь.
Але найскладніша розмова була ще попереду.