У середу вранці я прокинулася рівно о шостій. На якісь три жалюгідні секунди мій мозок відмовився згадувати вчорашній день, і я відчула звичний ранковий спокій. А потім реальність обрушилася на мене крижаною лавиною. Усе моє життя було суцільною брехнею. Максим зараз свято вірить, що я п’ю ранкову каву десь на терасі готелю з видом на Босфор.
Натомість Максим прокидається у своїй новій, орендованій квартирі на Печерську, поруч із молодою коханкою, розраховуючи, як вигідно і безболісно кинути мене після зимових свят. За всіма правилами психології, мене мало б розчавити горе. Я мала б лежати в ліжку, дивитися в стелю і захлинатися від сліз.
Але замість цього я відчувала неймовірну, кришталеву ясність розуму. Я заварила собі міцний еспресо і відкрила пошту. Троє адвокатів уже відповіли на мої нічні запити.
Усі вони були готові зустрітися зі мною вже цього тижня. А офіс Софії Тарнавської — тієї самої «залізної леді» юриспруденції — повідомив, що в неї несподівано скасувалася зустріч на п’ятницю о п’ятнадцятій нуль-нуль, і вона може мене прийняти. Ідеальний збіг обставин.
Я швидко підтвердила всі слоти. Софія Тарнавська — у п’ятницю. Дмитро Коваленко з адвокатського бюро «Коваленко і партнери» — у четвер вранці. Тамара Степанівна з відомої юридичної фірми «Правовий Захист» — у четвер пообіді.
Після цього я взяла телефон і набрала повідомлення Максиму: «Вибач, вчора так виснажилася на виставці, що просто відключилася, щойно дісталася ліжка. Стамбул прекрасний, конференція дуже продуктивна. Теж сумую. Побачимося завтра ввечері».
Його відповідь прилетіла менш ніж за тридцять секунд.
«Нічого страшного, люба», — написав мій чоловік. — «Дуже радий, що поїздка проходить успішно. Не можу дочекатися, коли ти повернешся. Люблю тебе».
«Люблю тебе»… Рівень його лицемірства був настільки високим, що викликав майже збочене захоплення. Усю середу я провела вдома за роботою.
На щастя, у мене були заплановані лише три онлайн-зустрічі з клієнтами, тому мені не довелося нікуди їхати і вдавати радість. А в перервах між дзвінками я ретельно вивчала Сімейний кодекс України. Я гуглила судову практику щодо поділу спільного сумісного майна подружжя.
Я читала про те, що буває, коли один із партнерів витрачає сімейний бюджет на власні потреби без згоди іншого. І виявилося, що закон на моєму боці! Згідно з нашими законами, майно ділиться навпіл. Але стаття 70 Сімейного кодексу містить один прекрасний нюанс: суд може відступити від принципу рівності часток, якщо хтось із подружжя витрачав майно на шкоду інтересам сім’ї.
А витрати на коханку — це пряма шкода сімейному бюджету. Українські судді дуже, дуже не люблять, коли спільні гроші йдуть на утримання «третіх осіб». Максим зробив усі можливі помилки, які тільки можна було уявити.
Він використовував спільні кошти для свого роману. Він залишив гігантський цифровий слід у виписках. Він прямо зі зізнався у своїх намірах другові в листуванні.
Він купував ювелірні прикраси для іншої жінки з нашої кредитки. Максим Левицький, геніальний хірург, що збирає роздроблені кістки по шматочках, виявився абсолютним ідіотом у питаннях подружньої зради. До вечора середи я сформувала бездоганне досьє на сорок сім сторінок.
Усе було ідеально систематизовано. Розкладено за датами, промарковано, пронумеровано. Банківські виписки. Скриншоти з телефону. Фотографії з аеропорту. Готельні чеки. Ресторанні рахунки. Той самий квитанція з Tiffany & Co. Усе.
Я зберегла ці дані на три різні хмарні сховища і відправила копії собі на резервну пошту. Потім я роздрукувала два фізичні примірники. Один поклала в теку для візитів до адвокатів. Інший — у сейф у своєму офісі, до якого Максим ніколи не мав доступу.
У четвер вранці я прокинулася о п’ятій. Перша юридична консультація була призначена на дев’яту. Я одяглася як на війну: ідеально скроєний темно-синій брючний костюм, кремова шовкова блуза, нитка перлів.
Професійно. Дорого. Стримано. Цей образ транслював чітке повідомлення: «Я — успішна власниця бізнесу, яка вимагає поваги», а не «Я — зраджена дружина, яка б’ється в істериці».
Офіс Дмитра Коваленка знаходився в одному з найдорожчих бізнес-центрів Печерська. За іронією долі, це було буквально за кілька кварталів від того місця, де Максим звив своє нове любовне гніздечко. Приміщення потопало в склі, хромі та мінімалізмі — усе кричало про дуже високі гонорари.
Сам Дмитро Коваленко виявився чоловіком років п’ятдесяти, в костюмі ручної роботи і з дуже міцним рукостисканням. Його усмішка виглядала так, ніби її обслуговування коштувало кілька тисяч доларів на місяць.
— Пані Левицька, — почав він, запрошуючи мене сісти. — Мені передали, що у вас дуже термінова і делікатна ситуація.
— Делікатна — це ще м’яко сказано, — відповіла я і спокійним жестом поклала на його стіл свою сорокасемисторінкову теку. Його брови злегка поповзли вгору, коли він почав гортати сторінки.
Потім вони піднялися ще вище. А під кінець документа вони взагалі загубилися десь під лінією росту волосся.
— Це… дуже детально, — вражено констатував він.
— Я власниця івент-агенції. Організація та увага до деталей — це мій профіль, — сухо відповіла я.
— Воно й видно. — Він дійшов до сторінки з чеком на ювелірні прикраси, і кутики його губ здригнулися. — Знаєте, за двадцять три роки практики в сімейному праві я ще ніколи не бачив справи, яка була б настільки бездоганно задокументована клієнтом ще до першої консультації.
— Це добре?
— Для вас — просто чудово. А от для вашого чоловіка — це катастрофа, — резюмував адвокат.
Я розповіла йому все. Аеропорт «Бориспіль». Квіти. Обійми. Годинник. Переписки. Систематичний збір доказів в офісі вночі.
— І ваш чоловік досі не знає, що вам усе відомо? — уточнив Дмитро.
— Він переконаний, що я повернуся зі Стамбула лише сьогодні ввечері. Він думає, що все йде за його планом.
— Чудово. Нехай так і думає, — він відкинувся в кріслі. — Дивіться, за українським законодавством усе нажите в шлюбі майно ділиться п’ятдесят на п’ятдесят. Але коли один із подружжя витрачав спільні гроші на коханок, суди це дуже суворо враховують.
— Він оплачував готелі, ресторани і подарунки з нашого сімейного бюджету. Це ж розтрата, правда? — спитала я.
— Саме так. Що це означає для вас? У нас є всі підстави вимагати відступу від рівності часток на вашу користь. Або ж ми змусимо його компенсувати всі ці витрачені на іншу жінку гроші з його половини майна. Якщо він спробує судитися, ми просто знищимо його репутацію цими доказами.
Слова адвоката подіяли на мене як заспокійливе.
— Однак я бачу, що дітей у вас немає, — додав він. — Це сильно спрощує справу. Жодних органів опіки, графіків побачень чи аліментів. Ми говоримо виключно про гроші та майно.
— У мене свій бізнес. Моя агенція приносить близько двохсот тисяч доларів чистого прибутку на рік, — чітко промовила я.
Він знову здивовано звів брови. — А дохід чоловіка?
— Він провідний хірург у топовій клініці. Заробляє близько чотирьохсот тисяч, плюс відсотки від складних операцій.
— Отже, розрив є, але ви обидва належите до категорії високих доходів. Ви фінансово незалежні. Судді люблять таких жінок. Це дуже вигідна позиція.
Ми обговорили стратегію та терміни. Він пояснив мені процедуру арешту рахунків для забезпечення позову, процес подачі заяви та всі ризики.
— Але якщо чесно, — сказав він наостанок, — з такими доказами більшість відповідачів погоджуються на мирову угоду. Бо суд означає, що все це стане публічним. Його зради, його чеки, його переписки. Такі люди, як ваш чоловік, понад усе бояться публічного сорому.
Моєю наступною зупинкою була Тамара Степанівна з компанії «Правовий Захист». Її офіс був скромнішим, але атмосфера там була набагато важчою.
Тамара Степанівна — це мініатюрна жіночка за шістдесят, яка зовні скидається на чиюсь добру бабусю, але очі в неї, як у білої акули. Вона проковтнула моє досьє з блискавичною швидкістю.
Дочитавши, вона зняла окуляри і подивилася мені прямо в очі: — Ви хочете зробити йому боляче, чи ви хочете виграти?
— А в чому різниця? — примружилася я.
— Робити боляче — це емоції. Це приємно в моменті, але часто невигідно фінансово. Виграти — це означає забрати своє і вийти з цієї гри з гордо піднятою головою та повними кишенями. Обидва шляхи мають право на життя, але вони вимагають абсолютно різних стратегій.
— Я хочу виграти, — твердо відповіла я. — Але якщо в процесі моєї перемоги йому стане дуже боляче, я не буду проти.
Тамара Степанівна хижо всміхнулася. Її усмішка лякала. — Тоді ми з вами чудово порозуміємося.
Вона була куди агресивнішою за свого колегу. Одразу запропонувала найняти фінансового детектива, щоб знайти будь-яку приховану готівку чи криптовалюту.
— Такі чоловіки, як ваш, — сказала вона, — успішні, самовпевнені, з синдромом Бога. Вони свято вірять, що найрозумніші в кімнаті. Через це вони завжди роблять помилки. І ви ці помилки блискуче спіймали.
— Наскільки далеко ви готові зайти? — запитала вона наостанок.
— Настільки, наскільки буде потрібно, щоб він пошкодував про кожну свою брехню.
— Чудова відповідь.
Близько другої години дня я мала зробити ще один важливий крок: відвідати банк. Я зайшла у відділення «Першого Столичного Банку», де ми обслуговувалися багато років. До мене одразу вийшла Світлана, наша персональна менеджерка.
