— Пані Віро, раді бачити! Чим можу допомогти?
— Світлано, мені треба терміново переглянути структуру всіх наших рахунків. Мене турбує фінансова безпека мого бізнесу.
Наступні сорок п’ять хвилин я детально з’ясовувала наші ліміти, правила зняття готівки та можливості блокування карток.
Виявилося, що реального захисту від того, що один із партнерів зніме всі гроші, не існує. Максим теоретично міг обнулити наші заощадження хоч завтра.
— А я можу встановити вимогу подвійного підпису для великих транзакцій? — запитала я.
— Для рахунків фізосіб це технічно складно, — зітхнула Світлана. — Але якщо ви хвилюєтеся, найбезпечніший варіант — відкрити окремий рахунок виключно на ваше ім’я і переказати туди свою частину коштів.
— А якщо чоловік запитає, куди поділися гроші?
Світлана подивилася на мене таким поглядом, у якому читалося, що вона бачила такі сімейні драми сотні разів. — Ваша фінансова безпека — це пріоритет, пані Віро. Ви маєте повне право захищати те, що належить вам.
Я не стала переказувати спільні гроші прямо зараз. Це одразу викликало б у Максима підозри. Але я зробила інше.
Я відкрила новий, абсолютно чистий корпоративний рахунок для «Імперії Свят», оформлений виключно на мене. Рахунок, про існування якого Максим ніколи не дізнається.
О 15:45, згідно з моєю фейковою легендою, мій літак зі Стамбула мав приземлитися в Києві.
Я сіла в авто, виїхала на Бориспільську трасу, проїхала кілька кілометрів, стала на узбіччі й о 16:15 відправила чоловіку повідомлення.
«Щойно сіли. Чекаю на багаж і їду додому. Скоро буду!»
«Супер», — відписав він. — «Я буду вдома біля шостої. Хочеш, замовлю якусь смачну вечерю?»
«Було б просто чудово. Я ледве на ногах тримаюся».
«Паназійська кухня з “Червоного Дракона”, як ти любиш?»
«Ідеально».
Тільки подивіться на нас! Ідеальна пара, яка з любов’ю планує спільну вечерю. Це виглядало б неймовірно мило, якби не було такою жалюгідною фальшивкою.
Я розвернулася і поїхала додому, імітуючи дорогу з аеропорту. Я запаркувалася біля нашого будинку о 17:20. Усередині було порожньо і тихо.
Я ходила кімнатами і дивилася на все абсолютно новими очима. Я спробувала згадати, коли в нас із Максимом востаннє була фізична близькість. Пів року тому? Вісім місяців? Можливо, навіть рік?
Раніше я переконувала себе, що це нормально. Ми дорослі люди, нам за сорок, ми обоє керуємо бізнесами, втомлюємося, ми одружені вже чотирнадцять років… А тепер пазл склався. Нічого в нього не «охололо». Він просто задовольняв усі свої потреби в іншому місці, з іншою жінкою.
Я дістала телефон. Завтра, у п’ятницю, о п’ятнадцятій годині на мене чекає головна консультація — зустріч із Софією Тарнавською. А рівно за місяць, у середині грудня, відбудеться той самий масштабний благодійний гала-вечір його клініки.
Максим розпланував своє життя так ідеально. Він планує попросити розлучення в січні, рівно після того, як я, мов покірна служниця, організую йому ідеальне свято, нагодую його родичів на Різдво і зроблю красиву картинку для соцмереж.
Що ж, Максиме, у мене для тебе погані новини. Я не збираюся чекати до січня.
