Я вийшла з кабінету Софії Тарнавської за чверть до п’ятої вечора. Незважаючи на холодний листопадовий вітер, який гуляв вулицями Києва, я відчувала себе неймовірно легко, ніби скинула з плечей важкий бетонний блок. У мене був чіткий, продуманий до дрібниць план, геніальна адвокатка і залізобетонна стратегія. Тепер лишалося найскладніше — пережити наступні чотири тижні, не видавши себе жодним м’язом на обличчі.
Коли я під’їхала до нашого котеджу, авто Максима вже стояло на під’їзній доріжці. Це було вкрай незвично для п’ятничного вечора. Зазвичай у цей час він або ще оперував, або сидів на якихось медичних нарадах (чи в ресторанах з Аліною, як тепер з’ясувалося).
Я відчинила двері й одразу відчула неймовірний аромат, що долинав із кухні. Пахло часником, розмарином і чимось вершковим.
— Ти готуєш? — щиро здивувалася я, скидаючи пальто.
Він стояв біля плити в кухонному фартуху. Коли ми взагалі купили цей фартух? Я навіть не пам’ятала його існування.
— Вирішив зробити твою улюблену курку у вершково-лимонному соусі, — гордо заявив він, перевертаючи шматочки м’яса на сковорідці.
Максим не готував нічого складнішого за яєчню останні три роки. Це було максимально підозріло. Очевидно, совість (чи що там у нього замість неї) змушувала його компенсувати свої зради отакими дешевими жестами турботи.
— Ти останнім часом так багато працюєш, люба. Подумав, що тобі не завадить спокійна домашня вечеря і трохи відпочинку, — додав він своїм фірмовим оксамитовим голосом.
— Це так мило з твого боку, — я змусила себе всміхнутися, хоча всередині все кипіло. — А з якої нагоди таке свято?
— Жодної нагоди. Просто захотілося зробити приємне своїй неймовірній дружині.
Ми сіли вечеряти, і, треба визнати, страва вийшла дійсно смачною. Ми невимушено базікали про майбутній гала-вечір, обговорювали список VIP-гостей і дизайн кришталевої статуетки, яку йому мали вручити. Він виглядав таким натхненним і щасливим.
— Знаєш, Віро, я б ніколи не досяг таких висот без тебе, — раптом сказав він, тепло накриваючи мою руку своєю. — Ти завжди була моїм надійним тилом. Завжди підтримувала, коли я пропадав на чергуваннях. Я рідко це кажу, але я справді ціную все, що ти робиш.
Тієї миті мені до болю захотілося виплеснути залишки гарячого соусу йому прямо в обличчя. Я хотіла кричати, що знаю про кожну його брехню, про його таємну квартиру і про ту малолітку, з якою він спить. Але я зробила глибокий вдих, лагідно стиснула його пальці у відповідь і подивилася йому просто в очі.
— Саме для цього і існують партнери, Максиме. Ми підтримуємо одне одного.
Наступні три тижні стали для мене справжнім майстер-класом із роздвоєння особистості. Вдень я була Вірою Левицькою — залізною бізнес-леді, яка жорстко контролювала підрядників, узгоджувала флористику і диригувала підготовкою до найгучнішої медичної події року. Вночі ж я перетворювалася на Віру Левицьку, майбутню розлучену жінку, яка обмінювалася зашифрованими листами з помічниками Софії Тарнавської, підписувала довіреності та планувала фінансове знищення свого чоловіка.
Максим продовжував вести своє подвійне життя з вражаючою самовпевненістю. На тлі свого наближення до свободи (як він думав), він став підозріло уважним. Ми частіше вечеряли разом, він ініціював розмови про якісь абстрактні речі.
Якось на вихідних він навіть запропонував сходити в преміум-кінотеатр на новий блокбастер. Я погодилася. Ми сиділи в розкішних шкіряних кріслах, їли один попкорн на двох, я сміялася в потрібних місцях, а мій мозок пульсував від однієї думки: «Певно, він зараз набирає повідомлення Аліні просто під курткою».
А наприкінці листопада настав час випробування родичами. У Максимової матері був ювілей — шістдесят п’ять років, і, за нашою багаторічною традицією, ми влаштовували велику сімейну вечерю в нашому будинку.
Його батьки приїхали з Полтави. Сестра Оксана зі своїм чоловіком примчали зі Львова. Я провела два дні на кухні, запікаючи величезну качку з яблуками, готуючи вишукані салати та випікаючи багатоярусний торт, бо свекруха не визнавала магазинних солодощів.
Я грала роль бездоганної, гостинної господині, розливала елітне вино і терпляче слухала, як мати Максима вкотре заводить свою улюблену пісню про те, що нам «давно пора подумати про спадкоємців».
— Нам дуже добре вдвох, мамо, — сказав Максим, по-хазяйськи обіймаючи мене за плечі. — До того ж, кар’єра Віри зараз іде вгору шаленими темпами. Вона в нас справжня зірка. Правда ж, кохана?
— Абсолютно, — мило промуркотіла я, тоді як всередині мене розривало від бажання повідомити цій поважній жінці, що її дорогоцінний синочок уже підготував їм нову невістку на заміну.
До чотирнадцятого грудня я трималася виключно на адреналіні, потрійному еспресо та концентрованій люті. Настав день ікс. День гала-вечора. День тріумфу Максима.
Я знала: сьогодні я усміхатимуся, плескатиму в долоні й удаватиму найпишаючу дружину у світі. А рівно за п’ять днів, дев’ятнадцятого грудня о шостій вечора, у наші двері подзвонить кур’єр із судовим позовом.
Сам гала-вечір пройшов бездоганно. Звісно, інакше і бути не могло, адже його планувала я. Величезна зала вигаданого нами преміум-холу «Гранд Хол Київ» виглядала неймовірно розкішно. Світло було виставлено так, щоб підкреслити блиск коштовностей на гостях. Флористичні композиції з білих орхідей вражали своїм масштабом.
Кейтеринг працював як ідеально налаштований швейцарський годинник. Двісті п’ятдесят гостей у смокінгах та вечірніх сукнях потягували дороге шампанське під звуки живого струнного квартету. На мені була темно-синя шовкова сукня до підлоги, яку Максим напередодні довго розхвалював.
— Ти виглядаєш приголомшливо, — шепнув він мені на вухо, і в його голосі навіть прослизнули нотки щирості.
О 20:00 почалася офіційна частина. Головний лікар клініки виголосив довгу, пафосну промову про відданість клятві Гіппократа, інновації в медицині та золоті руки їхніх спеціалістів. А потім назвав ім’я Максима.
Мій чоловік впевненим кроком піднявся на сцену. Він прийняв важку кришталеву статуетку, підійшов до мікрофона і виголосив свою заздалегідь відрепетировану промову. Він говорив про те, як важливо любити свою справу, і на фіналі зробив драматичну паузу, подивившись просто на мене.
— Але я б ніколи не стояв на цій сцені, якби не моя неймовірна дружина, Віра. Без твоєї безмежної підтримки та віри в мене нічого з цього не було б можливим.
Зала вибухнула оплесками. Кілька знайомих лікарів тепло всміхнулися мені. Один із колег Максима, проходячи повз, губами промовив: «Щасливчик!». Я сяяла у відповідь.
Я плескала в долоні гучніше за всіх. Я зіграла свою роль на “Оскар”. І поки всі бачили сльози радості на моїх очах, я думала лише про одне: про дев’ятнадцяте грудня.
Після офіційної частини почалися танці. Максим, розпалений своїм успіхом і кількома келихами віскі, запросив мене на паркет. Ми повільно рухалися під якийсь легкий джазовий мотив, і він продовжував засипати мене компліментами.
— Цей вечір не був би таким досконалим без тебе, — прошепотів він, притискаючи мене до себе. — Ти зробила все ідеально.
— Це моя робота, Максиме, — спокійно відповіла я.
— Я не тільки про івент. Я про все. Про наше життя. Ти робиш так, щоб усе працювало як треба.
Мені ледве вистачило сил не розсміятися йому в обличчя. «Наше життя»… Те саме життя, де він знімає секретну квартиру в центрі й планує, як викине мене на смітник після свят.
— Ми разом робимо так, щоб усе працювало, — відповіла я, ховаючи обличчя на його плечі.
Свято закінчилося близько одинадцятої вечора. Дорогою додому Максим просто світився від самовдоволення. Його кришталева нагорода почесно лежала на задньому сидінні авто.
У його голові картина світу була ідеальною. Його кар’єра на піку. Його зручна дружина влаштувала йому розкішне свято і нагодувала родичів. А молода коханка покірно чекає, коли він “натисне на курок” і запустить процес розлучення.
Усе йде точно за планом Максима Левицького. Тільки він не знає одного. Це вже давно не його план.
