Машина Максима заїхала у двір рівно о шостій вечора. Я почула знайомий звук двигуна, і моє тіло миттєво напружилося. Я зробила кілька глибоких вдихів, змусила себе розслабити плечі та “надягнула” на обличчя свою найкращу, бездоганно відрепетирувану теплу усмішку.
Він зайшов до будинку з двома фірмовими пакетами з ресторану «Червоний Дракон», від яких ішов густий аромат імбиру, соєвого соусу та смаженого м’яса. Це був той самий Максим. Той самий злегка зім’ятий після довгого робочого дня одяг. Та сама втомлена, але нібито щира усмішка.
— Як же я скучив! — сказав він, нахиляючись, щоб поцілувати мене в щоку.
Це єдиний прояв ніжності, який залишився між нами останнім часом — цей черговий, швидкий чмок. Я ледве стрималася, щоб не відсахнутися, коли відчула запах його одеколону, який тепер назавжди асоціюватиметься в мене з аеропортом і тією сценою.
— Поїздка була чудовою, але я страшенно виснажена, — збрехала я, імітуючи втому від перельоту.
Ми сиділи на нашій дизайнерській кухні, їли улюблену паназійську локшину і розмовляли так, ніби ми досі нормальна сім’я. Кожен шматок ставав мені поперек горла, але я жувала і усміхалася. Максим захоплено розповідав про якусь надскладну операцію на меніску, яку він блискуче провів учора. А я з таким самим ентузіазмом імпровізувала деталі весільної виставки у Стамбулі, вигадуючи зустрічі з турецькими підрядниками, яких ніколи не було.
— А як взагалі справи в клініці? — запитала я, відсьорбуючи зелений чай.
— Та все як завжди. Купа пацієнтів, кілька екстрених консультацій, — він знизав плечима і потягнувся за серветкою. — О, до речі! Мені дуже потрібна твоя допомога з нашим благодійним гала-вечором. Завтра, в п’ятницю пообіді, у нас фінальне засідання оргкомітету. Ти ж зможеш бути?
П’ятниця. Пообіді. Саме той час, коли я сидітиму в кабінеті Софії Тарнавської і плануватиму, як залишити його без штанів.
— Звісно, любий, — я погладила його по руці з максимальною ніжністю. — Я нізащо цього не пропущу.
П’ятниця. П’ятнадцята година нуль-нуль. Я рівним кроком зайшла до приймальні Софії Тарнавської на двадцятому поверсі елітного бізнес-центру «Столична Вежа». Ця жінка була справжньою стихією.
На вигляд їй було десь за п’ятдесят. Вона носила бездоганно скроєний світло-сірий костюм, мала ідеальне сріблясте каре і погляд, яким можна було б різати арматуру. Коли я зайшла до кабінету, що пахнув дорогою шкірою та кавою, вона вже вивчала моє сорокасемисторінкове досьє.
— Пані Левицька, — сказала вона, навіть не піднявши очей від паперів. — Сідайте. Це просто захопливе чтиво.
Я сіла. Я чекала і спостерігала, як вона перегортає сторінки зі швидкістю блискавки, скануючи кожну цифру та кожне повідомлення з лазерною концентрацією. Зрештою, вона закрила папку, зняла окуляри і подивилася на мене.
— Ваш чоловік — ідіот, — безапеляційно заявила адвокатка.
— Знаєте, я починаю це усвідомлювати, — гірко всміхнулася я.
— Ні, ви не зрозуміли. Я маю на увазі, що він клінічний ідіот у всьому, що стосується замітання слідів. Я бачила закоренілих корупціонерів, у яких операційна безпека була набагато кращою! — Вона поплескала рукою по моїй папці. — Це не просто докази. Це подарунок, перев’язаний червоною стрічкою. Він що, відвідував якісь курси на тему «Як найепічніше провалитися під час зради»?
Попри весь біль ситуації, я щиро розсміялася.
— Він дуже розумний, коли справа стосується кісток і суглобів. Але в усьому іншому він, очевидно, повний профан.
Софія відкинулася на спинку свого розкішного шкіряного крісла і склала руки в замок.
— Буду з вами максимально відвертою. У вас є три варіанти дій, — почала вона. — Перший — ми подаємо позов негайно. Використовуємо всі ці чеки і переписки, щоб притиснути його до стінки і змусити підписати вигідну для вас мирову угоду. Ви забираєте левову частку майна, отримуєте повну компенсацію за його “гулянки” і йдете в нове життя. Це чисто, швидко і відносно безболісно.
— А який другий варіант? — поцікавилася я.
— Гра в довгу. Ми наймаємо детективів, моніторимо кожен його крок, збираємо ще більше бруду і чекаємо найбільш стратегічно вразливого моменту. Удар у спину. Це варіант для тих, хто жадає холодної помсти. Повільно, виснажливо, але дуже солодко.
— І третій?
Усмішка Софії стала по-хижацькому небезпечною.
— Варіант «Публічна страта». Ми подаємо позов, навідріз відмовляємося від мирного врегулювання і йдемо в публічний судовий процес. Кожна деталь — куди він возив коханку, які труси їй купував, скільки грошей спустив на ресторани — стає надбанням громадськості. Журналісти, колеги, його пацієнти — усі це читатимуть. Його професійна репутація буде знищена назавжди.
— Це, мабуть, коштує шалених грошей і часу? — зауважила я.
— Неймовірних. Але це вкрай ефективно, якщо ваша мета — зробити так, щоб він до кінця своїх днів здригався, чуючи ваше ім’я. — Вона зробила паузу. — А тепер скажіть мені: чого насправді хочете ви? Помста — це весело, але не завжди раціонально. Яка ваша кінцева мета?
Я глибоко замислилася. Я справді хотіла, щоб Максиму було боляче. Я хотіла, щоб він втратив щось дуже цінне, щоб на власній шкурі відчув наслідки своєї зради. Але, перш за все, я хотіла вийти з цієї битви переможницею. Я хотіла зберегти свою гідність, захистити свої гроші і мати фундамент для нового життя. Я хотіла, щоб Максим усвідомив, що зробив найфатальнішу помилку у своєму житті, коли подумав, що може мене переграти.
— Я обираю перший варіант, — твердо відповіла я. — Але з одним нюансом. Я хочу, щоб це сталося в найгірший для нього момент. Я хочу ефекту абсолютної несподіванки. Я хочу, щоб тієї секунди він зрозумів, що я весь цей час знала правду, була на десять кроків попереду, і що в нього від самого початку не було жодного шансу.
Очі Софії Тарнавської загорілися азартом.
— О, з цим я обожнюю працювати! Скажіть, пані Віро, чи плануються у вашого чоловіка найближчим часом якісь важливі професійні тріумфи?
Я подумки пробіглася календарем Максима, який я ідеально вела останні роки.
— У середині грудня, а точніше чотирнадцятого числа, його клініка влаштовує щорічний благодійний гала-вечір. Там будуть усі інвестори, еліта медицини, преса. Максим отримуватиме головну нагороду року — премію за видатні досягнення в хірургії. Це буде пафосний захід із чорними краватками та вечірніми сукнями.
— Ідеально! — Софія аж плеснула в долоні. — А ви маєте якесь відношення до організації цього дійства?
— Я головна організаторка. Моя агенція «Імперія Свят» відповідає за кожну деталь цього вечора від “А” до “Я”.
Софія не витримала і голосно, щиро розсміялася.
— Боже, це просто шедеврально! Тобто ви будете стояти там, як бездоганний професіонал, спостерігати, як ваш чоловік отримує нагороду всього свого життя, і при цьому точно знатимете, що його особистий світ ось-ось вибухне? Ви мені подобаєтеся, пані Віро! Ми з вами спрацюємося.
Наступні півтори години ми присвятили розробці стратегії. Софія пояснила, що документи на розлучення і поділ майна ми подамо рівно через кілька днів після гала-вечора. Це достатньо близько, щоб Максим не встиг сховати свої активи чи переписати щось на родичів, але після заходу — щоб не постраждала моя професійна репутація перед замовниками з клініки.
— З такими залізобетонними доказами будь-який притомний адвокат порадить йому здатися без бою, — резюмувала Софія. — Альтернатива — це публічний скандал. Його юрист одразу йому пояснить, що судитися з вами — це професійне самогубство.
— А що, як він усе одно впреться рогами? — спитала я.
— Тоді ми розчавимо його в суді. Але, повірте моєму досвіду, такі чоловіки — жалюгідні боягузи. Вони готові віддати що угодно, аби уникнути публічного приниження. Він підпише все, що ми скажемо.
— Про які суми ми говоримо?
Софія дістала калькулятор. Я продиктувала їй усі цифри: оціночна вартість будинку в “Сосновому березі”, депозити, дві машини, інвестиційні портфелі. Вона швидко звела баланс.
— За найскромнішими підрахунками, ваші спільні активи складають близько одного мільйона шестисот тисяч доларів. При стандартному поділі ви б отримали вісімсот тисяч. Але, враховуючи доведену зраду та фінансові махінації за вашою спиною, я буду вибивати співвідношення шістдесят на сорок на вашу користь.
— Це дев’ятсот шістдесят тисяч, — продовжила вона, швидко натискаючи кнопки. — І щодо тих грошей, які він спустив на свою Аліну? Ті п’ятнадцять тисяч доларів? Ми вимагатимемо повного відшкодування. Він поверне вам кожну копійку, до останньої гривні, зі своєї кишені.
Майже мільйон доларів. Це була моя ціна за чотирнадцять років шлюбу, який виявився майстерною ілюзією.
— Коли ми починаємо діяти? — спитала я, відчуваючи, як адреналін пульсує у венах.
— Прямо сьогодні. Мої помічники підготують первинні документи. Ви підписуєте договори, надаєте нам доступ до виписок, а далі… далі ми просто чекаємо.
Вона пильно подивилася на мене.
— А ви, пані Віро, повертаєтеся до свого звичного життя. Ви готуєте цей розкішний гала-вечір. Ви щиро всміхаєтеся своєму чоловікові. Ви граєте роль ідеальної, люблячої дружини рівно чотири тижні. А через тиждень після того, як він з пафосом отримає свою нагороду, йому у двері подзвонить кур’єр із документами, які зруйнують його життя.
