Зміна Оксани Бойко видалася напрочуд спокійною — з тих рідкісних, про які досвідчені фельдшери київської екстреної медичної допомоги зазвичай лише тихо мріють, боячись наврочити. Жодних масштабних ДТП на проспектах, жодних раптових зупинок серця чи важких травм, які б розривали на шматки тишу диспетчерської. Вона здала зміну і вийшла з підстанції якраз у той момент, коли останні промені осіннього сонця ховалися за висотками спального району.
Київ огортали ранні сутінки, у повітрі пахло вологим асфальтом і наближенням дощу. Оксана відчувала, як втома глибоко в’їлася в кожну клітинку її тіла. Її волосся, зазвичай зібране у строгий хвіст, розтріпалося, а на робочій формі залишилися дрібні, нешкідливі сліди довгого дня, проведеного в кареті швидкої. Але зараз їй було байдуже на зовнішній вигляд. Єдине, чого вона жадала — це гарячий душ, велика чашка чаю і рятівне забуття уві сні у своїй тихій квартирі на Позняках.
Дорогою додому вона зупинилася біля місцевого торгового центру, щоб заскочити у «Свіжий Маркет» за найпростішими продуктами на вечерю. Вийшовши з автоматичних дверей супермаркету, Оксана тримала в одній руці паперовий пакет із покупками, а в іншій — телефон, гортаючи стрічку новин. Вона неуважно ковзнула поглядом по парковці. Саме тоді, у тьмяному світлі вуличного ліхтаря, вона помітила чоловічу постать, що хиталася неподалік від кіоску «Столична Шаурма».
Першою думкою було просто відвернутися. Мозок, виснажений дванадцятигодинною зміною, підказав найпростіший варіант: напевно, хтось із місцевих просто перебрав алкоголю після важкого робочого тижня. Проте професійний інстинкт, відточений роками практики, змусив її придивитися уважніше.
Чоловік не був п’яним. Рідина, що просочувалася крізь його одяг і темною плямою розтікалася по правому боці, не була розлитим напоєм. Під різким світлом неонової вивіски Оксана чітко зрозуміла — це кров.
Молодий хлопець, якому на вигляд ледь виповнилося двадцять п’ять, був одягнений у потерту військову форму — піксель. Він тягнув праву ногу, сильно хилячись набік, намагаючись утримати рівновагу. Його обличчя під штучним освітленням здавалося попелястим, майже примарним. Попри очевидний біль, він уперто продовжував рухатися вперед. Його пальці побіліли від напруги, судомно затискаючи рану на ребрах.
Вечірній натовп байдуже пропливав повз нього. Люди поспішали у своїх справах, не відриваючи очей від екранів смартфонів, ховаючись у коміри курток від прохолодного вітру. Здавалося, ніхто не помічав трагедії, що розгорталася просто в них перед очима.
Оксана не вагалася жодної секунди. Вона випустила з рук пакет із продуктами — яблука та хліб розкотилися по мокрому асфальту, але їй було байдуже. Дівчина кинулася до військового.
— Гей, чуєте мене? Сядьте негайно, ви поранені! — гукнула вона, і її втомлений голос миттєво набув сталевих, командирських ноток, до яких звикли її колеги-реаніматологи.
Хлопець похитнувся, його коліна підігнулися. Оксана встигла підхопити його, не давши впасти обличчям на тверду плитку.
— Я медик. Я з екстреної допомоги, все буде добре, — швидко проговорила вона, обережно опускаючи його на бордюр.
Військовий не мав сил відповісти. Він лише ледь помітно кивнув, хапаючи повітря з присвистом. Швидкого професійного погляду Оксані вистачило, щоб оцінити ситуацію. У нього була сильна травма плеча, але найгірше виглядала зона ребер — здавалося, туди прийшовся найсильніший удар. Оксана миттєво зірвала зі свого тактичного пояса, який за звичкою не знімала до самого дому, пакет із гемостатичним бинтом і міцно притиснула його до рани.
Її руки працювали на рівні м’язової пам’яті — швидко, чітко, максимально сфокусовано. Але раптом атмосфера навколо різко змінилася. Оксана відчула, як волоски на потилиці стали дибки. Поруч пролунали важкі кроки. Двоє чоловіків наближалися до них із лякаючою, хижою швидкістю.
Один був високим, кремезним, обличчя ховалося під глибоким капюшоном чорної куртки. Інший, бритоголовий, із темними татуюваннями, що виповзали з-під коміра на шию, рухався трохи позаду. Це не були випадкові перехожі, які хотіли допомогти. Їхні погляди були намертво прикуті до пораненого солдата.
— Відійди від нього, — глухо прогарчав той, що в капюшоні.
Оксану накрило хвилею захисного адреналіну. Вона різко підвелася, закриваючи собою пацієнта.
— Йому потрібна термінова медична допомога, — твердо відрізала вона, не відступаючи ні на крок. — Я вже викликала швидку.
— Тебе ніхто не просив втручатися, — виплюнув бритоголовий. Його голос сочився неприхованою злістю. — Пішла геть звідси. Негайно.
Всередині Оксани все похололо. Це не було звичайне вуличне пограбування чи випадкова п’яна бійка.
— Сестричко… — ледь чутно прохрипів військовий у неї за спиною, з усіх сил намагаючись вимовити слова. — Вони вели мене… від самого шпиталю.
Усе миттєво склалося в одну жахливу картину. Ці люди цілеспрямовано полювали на нього і тепер хотіли закінчити розпочате, поки він був беззахисним і стікав кров’ю. Серце Оксани шалено калатало, віддаючи пульсом у скронях, але вона не зрушила з місця. Вона дивилася прямо в очі нападникам.
— Ви його не зачепите, — вимовила вона крижаним тоном, широко розставивши ноги для стійкості. — Відійшли. Обидва.
Чоловік у капюшоні нічого не відповів. Його рука різко ковзнула в кишеню.
Тьмяне світло ліхтаря вихопило холодний блиск металу, і в наступну мить відносна тиша вечірнього паркінгу вибухнула насиллям. Нападник кинувся вперед, цілячись гострим предметом прямо в груди військового.
Оксана інстинктивно кинула своє тіло напереріз, перехоплюючи удар. Холодний метал боляче різонув її по руці. З горла дівчини вирвався крик, пронизливий і повний болю, але вона встояла на ногах. Коли вона різко розвернулася, намагаючись заблокувати наступний випад, другий, набагато сильніший удар, прийшовся їй у спину.
Вона відчайдушно вчепилася в зап’ястя нападника, намагаючись відвести зброю, коли бритоголовий з розмаху вдарив її ногою по ребрах. Оксана похитнулася, задихаючись від різкого болю, що прострелив усе тіло. Але вона продовжувала стояти, залишаючись живим щитом між бандитами та пораненим солдатом…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇