Військовий, борючись із темрявою, що застилала йому очі, спробував піднятися, щоб захистити її. Але тіло остаточно зрадило його, і він безсило впав на холодний бетон.
Перед очима Оксани все попливло. Ще один глухий удар прийшовся в область плеча. Адреналін намагався маскувати біль, але дівчина вже втратила лік ударам. Її долоні стали липкими, триматися на ногах ставало дедалі важче.
— Допоможіть! — крикнула вона з останніх сил, її голос зірвався. — Поліцію! Хто-небудь!
Люди довкола, здавалося, вросли в асфальт. Хтось просто завмер, хтось дістав телефон, щоб знімати, паралізовані страхом і шоком. Аж раптом простір прорізав гучний юнацький голос.
— Ану відійшли від неї, покидьки! — закричав молодий хлопець, кидаючись у їхній бік. Це був звичайний студент, але його рішучість змінила хід подій.
Нападники, не очікуючи зайвої уваги та галасу, перезирнулися. Зрозумівши, що зараз тут буде натовп, вони різко розвернулися і розчинилися в темряві найближчих дворів.
Як тільки небезпека минула, сили миттєво покинули Оксану. Вона впала на коліна поруч із військовим. Хлопець лежав нерухомо, його очі закотилися. Зібравши залишки волі в кулак, Оксана притиснула свої тремтячі руки до його рани, намагаючись не дати крові йти, попри те, що її власне тіло палало вогнем.
— Я тримаю… — прошепотіла вона, відчуваючи, як світ навколо починає обертатися. — Тільки не здавайся. Тримайся.
Десь вдалині пролунало таке знайоме виття сирен, яке стрімко наближалося. Чиїсь руки обережно лягли їй на плечі. Це був інший водій, який просто зупинився поруч. Хтось перехопив її руки, продовжуючи тиснути на рану солдата.
— Ви сильно поранені, — сказав чийсь голос, який здавався Оксані приглушеним, ніби з-під води. — Швидка вже тут.
Вона відчула, як її обережно кладуть на асфальт. Хтось підтримував її голову, благаючи не закривати очі. Оксана подивилася на нічне київське небо. Зорі злилися в яскраві смуги, а потім усе поглинула абсолютна темрява.
Перше, що відчула Оксана, коли її свідомість почала виринати з чорної прірви — це липке тепло на власному тілі. Її руки неконтрольовано тремтіли, кінцівки налилися свинцем, але розум відчайдушно чіплявся за реальність. Вона подумки повторювала як мантру: «Тільки не помирай. Не зараз».
Але вона хвилювалася не за себе. Її паралізуючий страх був виключно за хлопця у військовій формі. Вона змусила себе розплющити очі. Картинка перед нею складалася з хаотичних спалахів. Спалах: червоні проблискові маячки б’ють по очах. Спалах: чиїсь гучні команди. Спалах: різкий запах спирту та медичних препаратів.
Оксана вже була в салоні реанімобіля. Киснева маска щільно прилягала до обличчя. Над нею схилився колега-фельдшер, ритмічно повторюючи її ім’я.
— Оксано, Оксано, чуєш мене? Будь з нами. Ми вже під’їжджаємо.
Вона хотіла запитати лише одне: «Що з військовим? Він живий?». Але в горлі пересохло так, що воно здавалося наповненим битим склом. Замість слів з її вуст зірвався лише тихий, болісний стогін, перш ніж темрява знову забрала її до себе.
Блок 2
Тим часом на місці нападу запанував контрольований хаос, знайомий кожному патрульному. Поліція швидко натягнула обмежувальну стрічку, відгородивши частину парковки. Слідчо-оперативна група опитувала свідків, які досі тремтіли від пережитого шоку. Адміністратор супермаркету вже передавав оперативникам записи з камер зовнішнього відеоспостереження.
Більшість перехожих розійшлися, щойно почули сирени, але той самий студент, який своїм криком сполохав нападників, залишився. Його звали Назар, він вчився на третьому курсі КПІ. Хлопець стояв під мрякою, нервово стискаючи рюкзак, і розповідав поліцейським усе, що бачив.
— Вона просто закрила його собою, розумієте? — широко розкритими очима дивився Назар на офіцера. — Вона навіть не вагалася. Кинулася напереріз удару, ніби в неї було дев’ять життів.
В іншій кареті швидкої, яка з ревом мчала нічним Києвом до Лікарні швидкої медичної допомоги, сержант Артем Гончар балансував на межі свідомості. Його пальці намертво вчепилися у закривавлену флісову куртку з шевроном екстреної медицини, яка належала Оксані. У нього були зламані ребра та серйозні внутрішні ушкодження, але завдяки тому, що дівчина вчасно затампонувала рану і створила жорсткий тиск, його життєві показники почали стабілізуватися.
Один із фельдшерів, змиваючи чужу кров зі своїх рукавичок, тихо сказав водієві:
— Якби наша Оксана не втрутилася і не перетиснула судини, ми б його не довезли. Навіть без варіантів.
В приймальному відділенні ЛШМД Оксану одразу повезли до червоної зони. Для медиків немає нічого страшнішого, ніж рятувати когось зі своїх. Її травми виявилися набагато серйознішими, ніж здавалося на перший погляд у темряві вулиці. Вона отримала кілька важких ударів: у спину, плече та бік, а також глибоку рану на руці, якою намагалася заблокувати лезо.
Одне око спиняло погляд на моніторах — у неї був частковий пневмоторакс через пошкодження ребрами легені. Дивом нападники не зачепили жодної магістральної артерії. Бригада хірургів працювала кілька годин поспіль, змагаючись за її життя. Вони зупинили внутрішню кровотечу, стабілізували дихання та наклали десятки швів.
Оксані знадобилося переливання крові, після чого її перевели до реанімації. Її стан залишався стабільним, але важким. Коли за вікнами лікарні почало світати, забарвлюючи сірі київські хмари в блідо-рожевий колір, Артем приходив до тями в сусідній палаті інтенсивної терапії. Перемагаючи біль, що сковував грудну клітку, він раз по раз ставив медсестрам лише одне запитання.
— Та дівчина… медик… — хрипів він, хапаючи повітря. — Вона жива?
Відповіді для нього поки ніхто не мав. Тим часом у поліцейському відділку слідчі вже встановлювали особи нападників. Завдяки чітким записам з камер та свідченням Назара, орієнтування розлетілося по всіх патрулях міста. Це були не випадкові вуличні грабіжники, а члени місцевого кримінального угруповання, які “кришували” тіньові схеми на лівому березі.
Артем став їхньою ціллю не просто так. Кілька тижнів тому, перебуваючи у відпустці після госпіталю, він випадково викрив цих ділків на крадіжці дорогої тактичної медицини та дронів, що передавалися волонтерами для його батальйону. Сержант не став мовчати і передав інформацію куди слід. Помста бандитів була швидкою і підлою — вони вистежили його, коли він був без зброї та ще не до кінця відновився після фронтових травм. Але вони не врахували одного фактора: на їхньому шляху опинилася Оксана.
Того ж ранку мама Оксани, пані Марія, отримала дзвінок, від якого зупиняється серце кожної матері.
— Ваша донька в лікарні. Вона жива, операція щойно завершилася, — пролунав сухий, але співчутливий голос лікаря.
Марія випустила телефон із рук, відчуваючи, як підкошуються ноги. Її чоловік, Олександр, миттєво підхопив слухавку, його голос тремтів, коли він вимагав подробиць:
— У якій вона лікарні?! Що з нею сталося?!
Менш ніж за годину вони вже міряли кроками стерильний коридор біля відділення реанімації. Здавалося, час зупинився. Нарешті до них вийшов хірург — виснажений, із сірим від втоми обличчям, але зі спокійним поглядом.
— Вона стабільна, — одразу сказав він, не тягнучи час. — Втратила багато крові, але ми уникнули незворотних наслідків. Внутрішні органи функціонують нормально. Ваша донька народилася в сорочці. І вона неймовірно мужня людина.
Марія притиснула долоні до обличчя, намагаючись стримати глухі ридання, сльози градом котилися по її щоках.
— Коли ми зможемо її побачити? — глухо запитав батько.
— Щойно вона прийде до тями і ми відключимо частину апаратури, — відповів лікар.