Оксана поворухнулася лише через кілька годин. Свідомість поверталася повільно, розмито. Білі квадрати на стелі пливли перед очима; вона відчула легкий натяг крапельниць на зап’ястях і тугий панцир бандажів, що сковував грудну клітку. Коротка хвиля паніки накрила її, змусивши пульс прискоритися, але в цю мить над ліжком схилилася чергова медсестра.
— Ти в безпеці, Оксанко, — лагідно сказала вона, поправляючи ковдру. — Ти в себе, у нашій лікарні. Все найгірше позаду.
Перші слова Оксани прозвучали як сухий, ледь чутний шепіт:
— Той військовий… він живий?
Медсестра тепло усміхнулася, і в її очах блиснули сльози.
— Живий. І тільки завдяки тобі.
З куточків очей Оксани покотилися сльози, ховаючись у розпущеному волоссі. Вона глибоко видихнула, хоча цей рух і відізвався гострим болем у зламаних ребрах. Її було байдуже на біль. Потужна хвиля полегшення змила всі страхи. Останнє, що вона пам’ятала — це безпорадність і холодний асфальт.
— Я думала, що не втримаю його… думала, він загине, — прошепотіла вона.
— Ти врятувала йому життя, дівчинко, — твердо відповіла медсестра. — Про це зараз говорить усе місто.
Пізно ввечері, коли Оксану перевели до звичайної палати, у дверях з’явився чоловік у військовій формі з шевронами однієї з бойових бригад. Він був високий, із суворими рисами обличчя і тією особливою аурою авторитету, яку мають лише бойові командири.
— Оксана Бойко? — тихо запитав він.
Вона повільно кивнула, не відриваючи голови від подушки.
— Я майор Шевчук, заступник командира батальйону. Сержант Артем Гончар просив мене особисто подякувати вам. Від його імені і від імені кожного нашого бійця.
Він підійшов ближче, дістав із кишені кітеля важку металеву монету і поклав її на тумбочку біля ліжка. Це був коїн бригади — деталізований, із вигравіюваним гаслом підрозділу. В українському війську це знак найвищої поваги, який не купиш за гроші.
— Це коїн нашого батальйону. Ми не роздаємо їх просто так, — сказав майор, дивлячись їй просто в очі. — Артем наполіг, щоб він був у вас.
Оксана дивилася на метал, відчуваючи, як до горла підкочується клубок.
— Я… я просто виконувала свій обов’язок. Я ж медик.
Офіцер ледь усміхнувся, і в його погляді читалася безмежна повага.
— Ви не просто виконали обов’язок. Ви стали щитом між нашим воїном і смертю. Для нас ви тепер — побратим.
Наступне пробудження Оксани було повільним і важким. Її зустріло рівномірне, заколисуюче пікання кардіомоніторів та тупий, ниючий біль, що розтікався по всьому тілу. Вона ледь розплющила очі, фокусуючи погляд на прозорих краплях фізрозчину, які повільно падали у пластикову колбу крапельниці. Кілька секунд свідомість ще блукала десь на межі сну, аж поки різкий спалах болю в підребер’ї під час спроби зробити глибший вдих не повернув усі спогади.
Темна вулиця. Холодний блиск леза. Важкі удари і солдат, що стікає кров’ю на мокрому асфальті.
Оксана спробувала поворухнутися, але з грудей вирвався судомний стогін. Грудну клітку ніби стягнули залізними обручами, а права рука здавалася налитою свинцем. У роті пересохло так, що язик прилипав до піднебіння. Медсестра, почувши звук, матеріалізувалася біля ліжка майже миттєво.
— Тиша, тиша, моя хороша, не роби різких рухів, — лагідно, але суворо промовила жінка, перевіряючи показники на екранах. — Ти досі в палаті інтенсивної терапії. Найважче вже позаду.
Оксана повільно кліпнула, намагаючись сфокусувати зір.
— Військовий… — знову прошепотіла вона, ніби потребуючи чергового підтвердження, що все це було не дарма.
— Стабільний, — запевнила медсестра, обережно змочуючи губи дівчини водою з ложечки. — Живий і швидко йде на поправку. Ти витягла його з того світу.
Ці слова подіяли краще за найсильніше знеболювальне. Тіло Оксани боліло так, як ніколи в житті, кожен м’яз горів, але тугий вузол тривоги глибоко в грудях нарешті розв’язався. Вона не плакала — принаймні поки що, — але її здорова рука слабко стиснула край білого простирадла. Той солдат, чийого імені вона навіть не знала під час нападу, не загинув. Її біль і травми стали ціною його життя. І це була справедлива ціна.
Медсестра обережно дала їй кілька шматочків льоду, щоб втамувати спрагу, і розповіла, що Оксана проспала майже вісімнадцять годин після операції. Кілька серйозних поранень, пошкоджена легеня, сильна крововтрата — але організм молодої дівчини боровся з неймовірною завзятістю.
— Більшість дорослих чоловіків знепритомніли б ще після першого удару, — тихо зауважила медсестра, поправляючи ковдру. — А залишитися стояти на ногах, щоб закрити собою іншу людину… Наші хірурги називають тебе дивом.
Оксана лише ледь помітно хитнула головою.
— Я не думала. Я просто реагувала.