Спуск із п’ятого поверху «Столичного Гранду» видався мені нескінченним, хоча ми поверталися з пекла на землю. Моя рука міцно тримала лікоть Катрусі. Я відчував, як її дрібне тремтіння передається мені через тканину піджака. У дзеркальних стінах холу відбивалися мої офіцери, які оточили нас щільним кільцем — живим щитом, готовим прийняти на себе будь-який удар.
Щойно ми вийшли в центральне лобі, на нас обрушився сліпучий шквал фотоспалахів і гул десятків голосів. Журналісти телеканалів, репортери інтернет-видань та просто випадкові свідки утворили живий коридор. Вони вже бачили злиті в мережу матеріали і тепер намагалися вирвати хоча б слово.
— Пане генерале! Це правда, що ви влаштували самосуд?! — кричав хтось із натовпу.
— Що з сином олігарха Лаврова?!
Я йшов уперед, не повертаючи голови. Мої бійці працювали філігранно, акуратно відтісняючи натовп плечами і створюючи навколо нас зону відчуження.
На вулиці нас зустріла прохолода нічного Києва. Повітря пахло дощем і мокрим асфальтом. Кортеж із п’яти чорних броньованих позашляховиків уже чекав із заведеними двигунами. Ми сіли в авто, і важкі двері зачинилися, миттєво відрізавши нас від шуму зовнішнього світу.
За вікнами попливли розмиті вогні столиці. У салоні пахло шкірою та збройовим мастилом. Катя сиділа, згорнувшись у клубок, і дивилася на нічне місто.
— Ми їдемо додому, — м’яко сказав я. — Анна Іванівна зробить гарячого чаю. Тобі треба відпочити.
Катя повільно повернула до мене обличчя:
— Ти думаєш, це кінець, діду? Такі, як вони, не здаються. Навіть зараз їхні адвокати вже шукають лазівки.
— Вони не вийдуть, рідна. Я спалив усі мости, — відповів я. — Завтра їхні імена стануть синонімом бруду.
Невдовзі наш кортеж заїхав на територію закритого котеджного містечка «Соснові береги», схованого в густому лісі під Києвом. Тут було тихо і спокійно. Вдома нас зустріла моя економка, Анна Іванівна. Побачивши стан Каті, вона зойкнула, але я зупинив її запитання одним суворим поглядом і наказав принести чай до каміна.
Я посадив онуку в глибоке крісло і налив собі трохи коньяку, щоб зняти напругу.
— А тепер поясни мені, Катю, — почав я обережно. — Чому ти туди пішла? Ти ж чудово знала, що це за люди і на що вони здатні. Ти занадто розумна, щоб просто піти до них на вечірку.
Вона довго дивилася на вогонь. Потім перевела погляд на мене.
— Я пішла туди не розважатися, діду. Я знала, що вони зробили з Оленою.
Я насупився. Олена Ковальчук була її найкращою подругою. Сонячна, життєрадісна дівчинка. Півроку тому вона наклала на себе руки, вистрибнувши з вікна гуртожитку. Тоді поліція закрила справу, списавши все на депресію через нещасне кохання.
— До чого тут Олена? — запитав я, відчуваючи холод у грудях.
— Це не було самогубство, — прошепотіла Катя. Її пальці вп’ялися в бильця крісла. — Вони її зламали. Заманили на таку ж закриту квартиру, напоїли хімією, познущалися, а потім зняли все на відео. Вони шантажували її місяцями. Вона не витримала… Перед смертю вона написала мені листа. Я хотіла їх знищити. Я хотіла здобути докази.
Вона засунула руку в кишеню свого розірваного плаття і дістала крихітну карту пам’яті.
— Я увімкнула диктофон, щойно зайшла в пентхаус. Він записав усе. Їхні хизування тим, що вони зробили з Оленою. Вони знайшли пристрій і розбили його, але флешку я встигла сховати.
Я дивився на цей шматочок пластику і розумів: моя дівчинка пішла в лігво звірів, щоб помститися за подругу. Мене захлеснула хвиля гордості, змішаної з абсолютним жахом. У ній текла моя кров.
Раптом двері вітальні різко відчинилися. На порозі стояв полковник Вороненко з планшетом у руці. Його обличчя було зосередженим.
— Юрію Петровичу, маємо проблему. Резонанс у мережі колосальний, але охорона Лаврова з’їхала з глузду. Олігарх із камери СБУ якимось чином віддав наказ своїй приватній службі безпеки. До нашого селища наближається колона з п’яти джипів. Близько сорока озброєних найманців. Вони думають, що зможуть залякати нас або знищити сервери з оригіналами доказів.
— Вони йдуть на штурм? — уточнив я.
— Саме так. Будуть тут за три хвилини.
Я підійшов до збройової шафи і відчинив дверцята. Тускло блиснула сталь.
— Що ж. Вони хотіли війни — вони її отримали, — спокійно сказав я. — Андрію, командуй оборону. Жінок у безпечну кімнату на цокольному поверсі. Вогонь на ураження не відкривати без крайньої потреби. Працюємо тактично. Зв’яжи їх по руках і ногах.
Ворон відсалютував і зник. Я повернувся до Каті, яка дивилася на мене без тіні страху.
— Усе буде добре, — сказав я і вийшов на ґанок.
Нічний ліс навколо будинку був тихим, але я відчував присутність своїх людей. Вони злилися з темрявою. Здалеку почувся рев моторів. Перший джип охорони Лаврова нахабно зніс шлагбаум на в’їзді в містечко і рвонув до моїх воріт. З машин почали вискакувати найманці зі зброєю. Вони думали, що йдуть лякати пенсіонера.
Але щойно їхні ноги торкнулися землі, двір вибухнув сліпучим світлом тактичних прожекторів.
З даху будинку і з-за кожного дерева на груди найманців лягли десятки червоних крапок лазерних цілевказівників. У повітря злетіли кілька світлошумових гранат. Оглушливий вибух дезорієнтував нападників. Вони засліпли і втратили координацію.
— Зброю на землю! Працює Головне управління розвідки! — пролунав із гучномовця сталевий голос Вороненка. — Будь-який рух розцінюється як загроза життю офіцерів!
Найманці Лаврова завмерли. Одне діло — розганяти конкурентів по бізнесу, і зовсім інше — опинитися під прицілом елітного бойового підрозділу. Усвідомивши, що вони в абсолютній пастці, “грізні бійці” почали один за одним кидати автомати на асфальт і лягати обличчям у вологу траву. Жодного пострілу. Лише тотальна, пригнічуюча тактична перевага.
За кілька хвилин над лісом почувся важкий гул гелікоптера, а до воріт підлетіли мікроавтобуси спецпідрозділу СБУ. Бійці «Альфи» швидко запакували найманців.
Командир групи підійшов до мене і віддав честь:
— Пане генерале, територія зачищена. Усі нападники затримані.
Я кивнув і повернувся в будинок. Катя стояла у вітальні. Я обійняв її за плечі:
— Ось тепер точно все, Катрусе. Ми перемогли.
Минув місяць…