Олігарх знову побагровів. Жили на його товстій шиї надулися від люті.
— Ти мені погрожуєш, генерале?! — прошипів він, бризкаючи слиною. — Та я подзвоню на саму гору! Вас завтра ж розформують, а ти підеш під трибунал!
Я лише холодно всміхнувся. Не поспішаючи, дістав з кишені смартфон його сина і натиснув кнопку відтворення відео. Я повернув екран так, щоб усі троє батьків могли бачити і чути. На записі їхні нащадки зізнавалися у всьому: як накачували дівчат забороненими препаратами, як ламали їм життя, обговорювали схеми відкатів і хизувалися тим, що їхні впливові батьки «все порішають».
Звук був ідеальним. Кожне слово било, як цвях у труну їхньої репутації.
Обличчя батьків почали змінюватися на очах. Від самовпевненої люті — до нерозуміння. Від нерозуміння — до абсолютного, паралізуючого жаху. Суддя просто сповз на підлогу поруч зі своїм сином, закривши обличчя руками. Заступник міністра щось незв’язно белькотів про те, що це провокація і підстава.
Тільки Лавров продовжував стояти, хоча його руки почали дрібно тремтіти.
— Скільки? — хрипко запитав він, дивлячись на мене з-під лоба. — Назви суму. Мільйон? Два? Скільки ти хочеш за те, щоб це відео зникло назавжди?
Я похитав головою і сховав телефон.
— Ти так нічого і не зрозумів, Вікторе. Честь моєї родини не має цінника. Твій син — не просто хуліган. Він соціопат, якого потрібно ізолювати від суспільства. І ти підеш за ним. За приховування злочинів і легалізацію брудних грошей.
У цей момент з крісла підвелася Катруся. Вона була босоніж, у моєму величезному піджаку поверх розірваної сукні. Але в її ході була така неймовірна сила, що навіть олігарх інстинктивно відступив на крок.
Вона зупинилася перед батьками своїх кривдників. Її погляд був порожнім і холодним, як зимове небо над Дніпром.
— Ви виховали монстрів, — тихо, карбуючи кожне слово, сказала вона. — Ви дали їм владу і гроші, але забули дати совість. Ви навчили їх, що людей можна купувати або ламати. Тепер ви заплатите за це. Всім, що маєте.
Вона повернулася до мене.
— Діду. Я хочу, щоб вони бачили, як їхній світ перетворюється на попіл.
Я мовчки кивнув майору Семенюку. Офіцер розгорнув свій ноутбук і під’єднав його до величезної плазмової панелі на стіні пентхауса. На екрані з’явилися таблиці з довгими рядами цифр. Це були їхні офшорні рахунки, криптовалютні гаманці, тіньові активи — все те, що ми встигли зламати і відстежити, поки чекали на їхній приїзд.
Семенюк натиснув одну клавішу.
Цифри на екрані почали стрімко танути. Мільйони доларів перетворювалися на нулі. Кошти автоматично переводилися на десятки рахунків благодійних фондів, військових шпиталів та дитячих будинків по всій Україні. Система була вибудувана так, що скасувати транзакції було неможливо.
Лавров несамовито заревів і кинувся до ноутбука, але двоє бійців миттєво перехопили його і жорстко кинули на паркет поруч із сином.
— Що ти робиш, негіднику?! — верещав олігарх, намагаючись вирватися з мертвої хватки спецпризначенців. — Це мої гроші! Моя імперія!
Я підійшов до нього і важко наступив своїм черевиком на його дорогу краватку, притискаючи до підлоги.
— Ти їх не заробив. Ти їх крав, — відрізав я. — Роками обкрадав цю країну. А тепер вони підуть на користь тим, кого ти зневажав.
Суддя ридав уголос, розмазуючи сльози по червоному обличчю. Чиновник сидів, втупившись в одну точку, і монотонно розгойдувався, усвідомивши глибину своєї прірви.
Але це був ще не кінець. Просто позбавити їх грошей — замало. Потрібно було знищити їхні імена, стерти їхню репутацію в порошок.
Я знову кивнув Семенюку. Майор натиснув кнопку “Enter”.
У цю ж секунду терабайти компромату — відеозізнання, фінансові махінації, списки хабарів — розлетілися по всіх незалежних новинних пабліках, Telegram-каналах та редакціях розслідувачів. Телефони олігарха та чиновників почали розриватися від дзвінків журналістів, але вони вже не могли відповісти. На їхні зап’ястя з сухим клацанням лягли сталеві наручники.
Катя підійшла до вікна і подивилася на нічний Київ. Місто, яке ще не спало, і яке прямо зараз дізнавалося правду про своїх “господарів”.
— Вони більше нікому не заподіють шкоди, — тихо сказала вона, не обертаючись.
— Ні, рідна, — відповів я, поклавши руку їй на плече. — Вони більше не існують для цього світу.
Унизу завивли додаткові сирени. Це прибули оперативники зі спецвідділу СБУ, яких я викликав для офіційного затримання і конвоювання. Мої офіцери почали піднімати з підлоги арештованих. Коли Лаврова вели повз мене, він спробував плюнути мені під ноги і просичав:
— Ти труп, генерале. Я дістану тебе навіть з-під землі.
Я поблажливо усміхнувся.
— Шукай, Вікторе. Але пам’ятай: я завжди буду на крок попереду.