Потім я перейшла до готельних витрат. Їх було небагато. Судячи з усього, як конспіратор мій чоловік був ще тим аматором, але кілька жирних, неспростовних зачіпок я все ж знайшла. Бутик-готель «Імперіал» минулого березня. Готель «Гранд Плаза» в липні. Оренда люксових апартаментів «Київський Діамант» на початку вересня.
Але справжнім, нокаутуючим ударом під дих стала інша банківська виписка. Оплата в бутику Tiffany & Co. на суму майже вісімдесят п’ять тисяч гривень. Дата — двадцять восьме жовтня, рівно два тижні тому. Оплачено нашою спільною кредитною карткою. Знаєте, що Олег подарував мені на нашу чотирнадцяту річницю шлюбу в серпні? Сертифікат у спа-салон.
І це був не якийсь елітний релакс-центр у центрі міста, а звичайнісінький кабінет масажу в спальному районі, по сусідству з мережевим супермаркетом. «Ти так багато працюєш і постійно на нервах, люба. Тобі треба розслабити спину», — сказав він тоді з таким турботливим виразом обличчя, що я ледь не розплакалася від розчулення. Я навіть виставила фото цього нещасного сертифіката у Facebook, додавши підпис: «Мій найкращий чоловік у світі піклується про мене». Тим часом цей “найкращий чоловік” спускав три тисячі доларів на ювелірку для своєї адміністраторки.
Я методично, з холоднокровністю снайпера, робила скриншоти. Кожна транзакція. Кожен фігуруючий чек. Кожна підозріла дата та локація. Усе це я негайно пересилала на свою секретну поштову скриньку, про існування якої мій чоловік навіть не підозрював.
Потім я вирішила копнути ще глибше. Мій Олег ніколи не був генієм кібербезпеки. Для абсолютно всіх своїх акаунтів він роками використовував один і той самий пароль: свою дату народження плюс слово «MED». Я знала цю комбінацію ще з часів, коли він був звичайним ординатором.
Мені знадобилося рівно тридцять секунд, щоб увійти в його iCloud. Синхронізація спрацювала миттєво. Я відкрила галерею фотографій, і на мене суцільним потоком посипалися сотні знімків.
Ось Мілана позує з устрицями в ресторані. Мілана гуляє алеями столичного ботсаду, мило сміючись у камеру. Мілана в білому махровому халаті попиває шампанське на балконі елітного спа-курорту «Карпатський Едельвейс» три місяці тому. Саме тоді Олег присягався мені здоров’ям матері, що їде на страшенно нудний, але обов’язковий міжнародний симпозіум пластичних хірургів до Львова.
Десятки селфі, де вони щасливо притискаються одне до одного в модних барах на Бессарабці та в хіпстерських кав’ярнях біля Золотих Воріт — у тих самих закладах, які Олег завжди зневажливо називав “занадто шумними та молодіжними”, коли я пропонувала туди сходити на вихідних.
А потім я знайшла справжній діамант для майбутнього судового процесу. Це була переписка у Telegram між Олегом та його найближчим другом Денисом. Денис був його сусідом по кімнаті ще в медичному гуртожитку, а згодом — свідком на нашому весіллі. Я часто приймала його в нашому домі, готувала йому вечері. Я відкрила їхній чат і почала читати.
Олег писав: «Завтра везу її на Печерськ. Нарешті наважився. Будемо дивитися квартири, вона вже вибрала один варіант з панорамними вікнами».
Денис відповів: «Давно пора, братан. Ти вже два роки ниєш, що хочеш піти від Каті. Скільки можна тягнути?»
Два роки? Цілих два роки мій законний чоловік обговорював із друзями за пивом, як він мене кине? У мене всередині все похололо, пальці на мишці злегка заніміли, але я змусила себе читати далі.
Олег: «Знаю, що затягнув. Але тут треба підібрати правильний, спокійний момент. Зроблю це після свят. Не хочу псувати їй Новий рік і Різдво, сам розумієш. Вона дуже старається з цими сімейними вечерями».
Який же він, виявляється, неймовірно благородний! Йому абсолютно нормально методично розтоптувати наш шлюб, брехати мені в очі, але, боже збав, зіпсувати мені новорічний настрій запахом розлучення.
Денис відписав: «Ти занадто добрий. Капець просто. Вона й так тобі життя випила зі своєю роботою».
Олег: «Уже скоро. Просто треба все підготувати. Договір оренди в ЖК «Печерський Каскад» уже підписаний. Вніс заставу. Мілана просто в захваті, що ми нарешті будемо жити разом як нормальна пара».
Ось воно що. В Олега вже є квартира. Підписаний юридичний документ. Оплачена застава в одному з найпрестижніших житлових комплексів на Печерську.
Денис спитав: «А що з вашим будинком за містом? Як майно ділити будете? Вона ж за копійку вдавиться».
Олег відповів: «Та нехай Катя забирає його собі. Мені пофіг, я собі ще зароблю. Я просто хочу швидше з усім цим покінчити і дихати вільно».
Яка феноменальна, небачена щедрість. Олег Захарчук — великий меценат і філантроп сучасності. Дозволяє мені забрати будинок, у який я вклала половину своїх грошей і всю свою душу.
Олег додав: «Я вчора зустрічався з юристом. Він каже, оскільки в нас немає дітей, усе має пройти швидко і без зайвого головного болю. Розведуть за місяць».
Денис: «От бачиш? Нема чого паритися. Катя, напевно, і сама з полегшенням видихне. Ви ж обоє нещасливі вже купу років. Живете як сусіди».
«Нещасливі вже купу років»… Ось, виявляється, яку зручну версію подій Олег транслює своєму оточенню. Що ми нещасливі обоє. Що це, бачте, не його зрада, а “обопільне непереборне охолодження почуттів”.
Олег: «Ти правий. Так буде краще для нас обох. Вона просто ще цього не розуміє».
Денис: «Коли плануєш їй сказати?»
Олег: «Після Водохреща. Відгуляємо всі свята. Зроблю їй приємно востаннє, сходжу з нею до її батьків, а десь у двадцятих числах січня посаджу за стіл і серйозно поговорю».
«Зроблю їй приємно востаннє». Мене ніби вдарили струмом. Він пише про мене так, наче я якась безнадійно хвора пацієнтка в хоспісі, якій треба максимально пом’якшити смертельний діагноз. Я відкинулася на спинку шкіряного крісла і знову голосно, протяжно засміялася. Звук мого сміху в порожньому офісі пролунав моторошно, відбиваючись від стін.
Олег просто не розуміє. Я не з тих тихих, покірних жінок, які зі сльозами вдячності чекають, поки їх “спишуть у тираж” після різдвяної куті. Я — Катерина Захарчук. Я керувала антикризовими кампаніями, від яких дорослі впливові чоловіки хапалися за корвалол. Якщо Олег так сильно хоче зіграти партію в шахи, він дуже скоро дізнається, що вибрав не того суперника і не ту дошку.
Я витратила ще майже три години, щоб методично задокументувати кожну, навіть найдрібнішу деталь.