Усі зібрані світлини, кожна цинічна репліка в месенджері, PDF-виписки з банків та електронні чеки — усе це я скомпонувала в ідеальну, кришталево чітку структуру папок. Будь-який міжнародний фінансовий аудитор, глянувши на цю систему, заплакав би від професійного щастя. Загалом вийшло сорок сім сторінок вбивчого компромату. Після цього я зберегла дані на три різні хмарні сховища із двофакторною автентифікацією і відправила копії на свою нову, абсолютно анонімну поштову скриньку.
Коли цифрова база була надійно захищена, я перейшла до наступного етапу: пошуку виконавців мого задуму. Мені потрібні були адвокати. Але не просто юристи, які оформлюють папірці. Мені потрібні були найкращі, найкровожерливіші акули Києва. Ті, хто спеціалізується на розлученнях із великим капіталом, прихованими активами та знищенням репутації невірних партнерів.
Ім’я Ілони Гайдук вискочило в пошуку майже одразу. Вона була справжньою легендою столичних кулуарів. Гайдук вела половину найгучніших, найскандальніших розлучень українського істеблішменту за останнє десятиліття і славилася абсолютною, майже хірургічною безжальністю, коли йшлося про захист фінансів її клієнтів. Я зайшла на сайт її адвокатського бюро і заповнила форму зворотного зв’язку.
«Термінова справа щодо розірвання шлюбу. Значні спільні активи, нерухомість преміум-класу. Наявна залізобетонна доказова база подружньої зради та систематичної розтрати сімейного бюджету на третіх осіб. Потребую розгорнутої консультації якнайшвидше».
Для повної підстраховки (у моєму івент-бізнесі правило плану «Б» — це питання виживання) я надіслала схожі запити ще трьом топовим юристам столиці.
Близько десятої вечора мій телефон, який лежав на столі, раптом почав вібрувати, розриваючись від потоку сповіщень. П’ять пропущених дзвінків від Олега. Сім нових повідомлень у Telegram. Я дивилася на екран, як на отруйну змію.
«Привіт, сонечко, просто перевіряю, чи ти нормально долетіла до Стамбула. Набери мене, як звільнишся», — писав мій турботливий чоловік.
Потім, через двадцять хвилин: «Починаю серйозно хвилюватися. Ти ж зазвичай пишеш одразу, щойно літак торкається смуги».
Ще через пів години: «Катю, все ок?»
Ближче до ночі: «Напевно, ти дуже втомилася і вже спиш. Бажаю величезного успіху на твоїй виставці завтра. Я страшенно сумую за тобою в цьому порожньому будинку».
І фінальне: «Люблю тебе, моя дівчинко».
Але справжнім, неперевершеним шедевром лицемірства стало його останнє повідомлення: «До речі, не забудь, що цієї п’ятниці в нас фінальна зустріч оргкомітету щодо нашого великого гала-вечора “МедЕліт-Центру”. Мені критично потрібна там твоя присутність і твій досвід. Ти в цьому розбираєшся набагато краще за мене. Люблю. Сумую. Чекаю».
Яка ж приголомшлива, феноменальна, просто нелюдська зухвалість! Цей чоловік спокійно строчить мені повідомлення про вічне кохання та “порожній будинок”, щойно вийшовши з душу після сексу в обіймах молодої пасії, якій він щойно пообіцяв спільну квартиру на Печерську.
Я не відповіла жодним словом чи навіть смайлом.
Нехай спить спокійно. Нехай щиро думає, що його дружина-трудоголік просто виснажилася після важкого перельоту і відключилася в дорогому номері стамбульського готелю. Нехай він ще кілька тижнів насолоджується ілюзією того, що все під його контролем, що він найрозумніший ляльковод у цій грі. Адже вже завтра вранці я почну зустрічатися з адвокатами. Завтра я почну писати сценарій його падіння, на тлі якого всі мої грандіозні корпоративи здаватимуться скромними дитячими ранками.
Але сьогодні вночі мені ще треба було повернутися додому. У наш котедж у містечку «Лісова Симфонія». У той самий дім, який Олег так “великодушно” і з такою жертовністю дозволив мені залишити собі.
Я виїхала з Подолу, коли місто вже повністю поринуло в осінню дрімоту. Дорога за місто зайняла близько сорока хвилин. Я заїхала на наше подвір’я за п’ятнадцять хвилин до опівночі. У високих панорамних вікнах було абсолютно темно.
Я заглушила двигун, але не поспішала виходити. Кілька хвилин я просто сиділа в холодному шкіряному салоні машини, роздивляючись фасад нашого дому. Цей красивий, сучасний котедж, у чий проєкт я закохалася багато років тому. Розкішні кущі сортових гортензій, які я власноруч, розбиваючи манікюр, висаджувала вздовж кам’яної доріжки. Широка тераса, де ми колись, у минулому житті, сиділи теплими літніми вечорами, пили італійське вино і мріяли про велике майбутнє, поки Олег ще не став “занадто зайнятим і важливим”.
Я побудувала тут своє життя. Надійне, красиве, стабільне життя. І мій чоловік, мій партнер, виявився готовим спустити все це в каналізацію заради двадцятивосьмирічної дівчинки, яка, вочевидь, вважає, що пік життєвого тріумфу — це брендова ювелірка за чужий рахунок.
Ну що ж. Подивимося, хто сміятиметься останнім.
Я вийшла з машини, піднялася сходами і відчинила масивні вхідні двері. Усе всередині виглядало точнісінько так, як я залишила минулої суботи перед уявним вильотом. Моя недопита кавова чашка все ще стояла біля кавомашини, недочитаний бізнес-роман лежав на журнальному столику, м’який плед був недбало кинутий на кутовий диван. Це був мій дім, кожна деталь якого кричала про затишок.
Але тепер він більше не відчувався домом. Енергетика змінилася. Тепер він нагадував дорогу музейну експозицію з чужого минулого. Стіни ніби тиснули на мене фальшю.
Я не стала вмикати основне світло. Пройшла на кухню, дістала з барної стійки кришталевий келих і щедро налила собі преміального французького Піно Нуар, яке Олег купував спеціально для якоїсь майбутньої званої вечері. Я сіла за кухонний острівець, поставила перед собою келих, знову відкрила ноутбук і поринула в мережу.
У мене було вкрай багато домашньої роботи на цю ніч. Мені треба було вивчити сімейне законодавство України і розробити бездоганну первинну стратегію. Я знала, що за якихось три дні я вже сидітиму в кабінеті Ілони Гайдук. І я зайду туди не з порожніми руками, а з таким непробивним арсеналом доказів, який закопає Олега Захарчука настільки глибоко в правовому і фінансовому полі, що йому знадобиться ціла бригада шахтарів, аби вибратися на світло.
І знаєте, що в цьому всьому було найприємнішим? Те, що мій чоловік солодко спить у чужому ліжку, навіть не підозрюючи, що на нього з шаленою швидкістю насувається десятибальне цунамі. Він щиро вірить, що контролює правила гри.
Але Олег ось-ось засвоїть найжорстокіший, найдорожчий урок у своєму житті: ніколи, чуєте, за жодних обставин не варто недооцінювати впливову жінку, яку ти зрадив. Особливо, якщо ця жінка щодня заробляє на життя тим, що професійно перетворює чужі мрії на реальність, а чужі кошмари — на ідеально зрежисовані, масштабні події.