Я вийшла з кабінету Ілони Гайдук за чверть до п’ятої вечора. Незважаючи на пронизливий, вологий листопадовий вітер, який безжально гуляв вулицями київського Подолу, я відчувала себе неймовірно легко. Здавалося, ніби я щойно скинула з плечей важкий, мокрий бетонний блок, який тягала за собою останні кілька років. У мене був чіткий, прорахований до дрібниць план, геніальна адвокатка і залізобетонна правова стратегія. Тепер лишалося найскладніше — пережити наступні чотири тижні під одним дахом зі зрадником, не видавши себе жодним м’язом на обличчі.
Коли я під’їхала до нашого котеджу в «Лісовій Симфонії», авто Олега вже стояло на під’їзній доріжці. Це було вкрай незвично для п’ятничного вечора. Зазвичай у цей час він або ще оперував, або сидів на нескінченних медичних нарадах (чи, як тепер з’ясувалося, пив вино з Міланою в ресторанах).
Я відчинила двері й одразу відчула неймовірний аромат, що долинав із кухні. Пахло часником, розмарином і запеченою рибою.
— Ти готуєш? — щиро здивувалася я, скидаючи осіннє пальто і проходячи до кухонного острова.
Олег стояв біля духовки в стильному темному фартуху. Коли ми взагалі купили цей фартух? Я навіть не пам’ятала про його існування.
— Вирішив запекти дорадо з травами і зробити твій улюблений салат, — гордо заявив він, витираючи руки рушником.
Олег не готував нічого складнішого за омлет останні три роки. Це було максимально підозріло. Очевидно, залишки совісті (чи що там у нього працювало замість неї) змушували його компенсувати свої зради отакими дешевими, показовими жестами турботи. Він ніби намагався відкупитися від власної провини перед тим, як завдати фінального удару.
— Ти останнім часом так багато працюєш, Катю. Я подумав, що тобі не завадить спокійна домашня вечеря і трохи релаксу, — додав він своїм фірмовим, оксамитовим голосом, яким зазвичай заспокоював пацієнток перед наркозом.
— Це так мило з твого боку, — я змусила себе лагідно всміхнутися, хоча всередині все здригалося від огиди. — А з якої нагоди таке свято шлунка?
— Жодної нагоди. Просто захотілося зробити приємне своїй розкішній дружині.
Ми сіли вечеряти, і, треба визнати об’єктивно, риба вийшла дійсно смачною. Ми невимушено базікали про майбутній гала-вечір «МедЕліт-Центру», обговорювали список VIP-гостей, розміщення преси та дизайн кришталевої статуетки, яку йому мали урочисто вручити. Він виглядав таким натхненним, самовпевненим і щасливим.
— Знаєш, Катю, я б ніколи не досяг таких висот у хірургії без тебе, — раптом сказав він, накриваючи мою руку своєю теплою долонею. — Ти завжди була моїм надійним тилом. Завжди підтримувала, коли я пропадав на чергуваннях. Я рідко це кажу, але я справді ціную все, що ти для нас робиш.
Тієї миті мені до фізичного болю захотілося виплеснути залишки гарячого чаю йому прямо в обличчя. Я хотіла кричати, що знаю про кожну його брудну брехню, про його орендовану квартиру на Печерську і про ту малолітку з ресепшену, з якою він спить. Але я зробила глибокий вдих, лагідно стиснула його пальці у відповідь і подивилася йому просто в очі.
— Саме для цього і існують партнери, Олеже. Ми завжди підтримуємо одне одного.
Наступні три тижні стали для мене справжнім виснажливим майстер-класом із роздвоєння особистості. Вдень я була Катериною Захарчук — залізною бізнес-леді, яка жорстко контролювала підрядників, узгоджувала флористику, сварилася з техніками через світло і диригувала підготовкою до найгучнішої медичної події року. Вночі ж я перетворювалася на Катерину Захарчук — майбутню вільну жінку, яка обмінювалася зашифрованими імейлами з помічниками Ілони Гайдук, підписувала довіреності та ретельно планувала фінансове знищення свого чоловіка.
Олег продовжував вести своє подвійне життя з вражаючою, сліпою самовпевненістю. На тлі свого уявного наближення до свободи він став підозріло уважним. Ми частіше вечеряли разом, він ініціював розмови про якісь абстрактні речі, запитував про мої проєкти. Якось на вихідних він навіть запропонував сходити у VIP-кінотеатр на новий голлівудський блокбастер.
Я погодилася. Ми сиділи в розкішних, розкладних шкіряних кріслах, їли один карамельний попкорн на двох, я сміялася в потрібних місцях, а мій мозок безперервно пульсував від однієї думки: «Певно, він просто зараз набирає повідомлення своїй Мілані, сховавши телефон під курткою».
А наприкінці листопада настав час традиційного випробування родичами. У матері Олега був ювілей — шістдесят п’ять років, і, за нашою багаторічною традицією, ми влаштовували велику сімейну вечерю в нашому заміському будинку.
Його батьки приїхали з Вінниці. Сестра Оксана зі своїм новим чоловіком примчали з Івано-Франківська. Я провела два пекельні дні на кухні, запікаючи величезний шмат телятини з травами, нарізаючи вишукані салати та випікаючи складний багатоярусний торт, бо свекруха принципово не визнавала магазинних солодощів.
Я бездоганно грала роль гостинної, ідеальної господині. Я розливала елітне італійське вино і терпляче слухала, як мати Олега вкотре заводить свою улюблену, заїжджену пісню про те, що нам «давно пора подумати про спадкоємців, бо роки ж ідуть».
— Нам дуже добре вдвох, мамо, — сказав Олег, по-хазяйськи і ніжно обіймаючи мене за плечі. — До того ж, кар’єра Каті зараз іде вгору просто шаленими темпами. Вона в нас справжня зірка івент-індустрії. Правда ж, кохана?
— Абсолютно, — мило промуркотіла я, тоді як всередині мене розривало від пекучого бажання повідомити цій поважній жінці, що її дорогоцінний, ідеальний синочок уже підготував їм нову, молодшу невістку на заміну, і що її поява — це лише питання кількох тижнів.
До чотирнадцятого грудня я трималася виключно на чистому адреналіні, потрійному еспресо та концентрованій, холодній люті. Настав день ікс. День гала-вечора. День великого тріумфу Олега Захарчука.
Я знала: сьогодні я усміхатимуся, плескатиму в долоні й удаватиму найпишаючу дружину у світі. А рівно за п’ять днів, дев’ятнадцятого грудня о шостій вечора, у наші двері подзвонить кур’єр із судовим позовом.
Сам гала-вечір пройшов просто бездоганно. Звісно, інакше і бути не могло, адже його планувала моя команда. Величезна зала преміального комплексу «Прем’єр Хол Київ» виглядала неймовірно розкішно і статусно. Світло було виставлено так філігранно, щоб підкреслити блиск коштовностей на гостях і приховати тіні. Флористичні композиції з білих орхідей вражали своїм масштабом і витонченістю. Я стояла з непомітним мікрофоном у вусі, координуючи роботу десятків людей.
Кейтеринг працював як ідеально налаштований швейцарський годинник. Майже триста гостей у смокінгах та вечірніх сукнях потягували дороге шампанське під звуки живого струнного квартету. На мені була розкішна смарагдова шовкова сукня до підлоги, яку Олег напередодні довго і захоплено розхвалював.
— Ти виглядаєш просто приголомшливо, — шепнув він мені на вухо, і в його голосі навіть прослизнули нотки щирості.
О 20:00 почалася довгоочікувана офіційна частина. Головний лікар клініки виголосив довгу, пафосну промову про відданість інноваціям у медицині, європейські стандарти та золоті руки їхніх спеціалістів. А потім урочисто назвав ім’я Олега.
Мій чоловік впевненим, пружним кроком переможця піднявся на сцену. Він прийняв важку кришталеву статуетку, підійшов до мікрофона і виголосив свою заздалегідь відрепетировану промову. Він говорив про те, як важливо любити свою справу, як важливо повертати людям впевненість у собі. А на фіналі зробив драматичну, театральну паузу і подивився просто на мене.
— Але я б ніколи не стояв на цій сцені, якби не моя неймовірна дружина, Катерина. Без твоєї безмежної підтримки, твого терпіння та віри в мене нічого з цього не було б можливим. Ти — мій фундамент.
Зала буквально вибухнула оплесками. Кілька знайомих лікарів та інвесторів тепло всміхнулися мені. Один із колег Олега, проходячи повз мій столик, губами промовив: «Щасливчик!». Я сяяла у відповідь сліпучою усмішкою.
Я плескала в долоні гучніше за всіх. Я зіграла свою роль на “Оскар”. І поки всі бачили сльози радості та гордості на моїх очах, я думала лише про одне: про дев’ятнадцяте грудня.
Після завершення офіційної частини почалися танці. Олег, розпалений своїм абсолютним успіхом і кількома келихами дорогого віскі, запросив мене на паркет. Ми повільно рухалися під якийсь легкий джазовий мотив, і він продовжував засипати мене компліментами.
— Цей вечір не був би таким досконалим без тебе, — прошепотів він, міцно притискаючи мене до себе. — Ти зробила все ідеально, як завжди.
— Це моя робота, Олеже, — спокійно відповіла я, дивлячись йому через плече.
— Я не тільки про івент. Я про все. Про наше життя. Ти робиш так, щоб усе працювало як треба.
Мені ледве вистачило сил не розсміятися йому прямо в обличчя. «Наше життя»… Те саме життя, де він знімає секретну квартиру в центрі й холоднокровно планує, як викине мене на смітник одразу після святкових салютів.
— Ми разом робимо так, щоб усе працювало, — тихо відповіла я, ховаючи обличчя на його плечі, щоб він не побачив моїх очей.
Свято закінчилося близько одинадцятої вечора. Дорогою додому Олег просто світився від самовдоволення. Його кришталева нагорода почесно лежала на задньому сидінні нашого авто.
У його голові картина світу була абсолютно ідеальною. Його кар’єра на піку. Його зручна, функціональна дружина влаштувала йому розкішне свято і нагодувала родичів. А молода коханка покірно чекає, коли він “натисне на курок” і запустить процес розлучення. Усе йде точно за планом Олега Захарчука.
Тільки він не знає одного, найважливішого факту. Це вже давно не його план.