Це зайняло п’ятнадцять пекельних хвилин. Дарина плакала весь цей час. Піт стікав по її спині під теплою курткою, незважаючи на мороз. Вона кричала: «Давай! Ще трохи!», звертаючись до себе, до вовчиці, до Бога, до Матвійка. М’язи горіли вогнем від перенапруження, але вона відмовлялася здаватися. Коли їй нарешті вдалося заштовхати важке тіло на заднє сидіння поруч із малюками, Дарина без сил впала за кермо.
Її руки трусилися так сильно, що вона ледве змогла перемкнути передачу. Кинувши погляд у дзеркало заднього виду, вона побачила, як вовчиця насилу повернула голову до своїх дітей. Її сухий язик слабко лизнув їхню мокру шерсть. Потім очі тварини закотилися, програючи битву за свідомість.
Дарина різко вдарила по газах. Вона не розвернулася в бік Львова. Вона поїхала вперед, спускаючись із перевалу, в напрямку Стрия. До найближчої цілодобової ветеринарної клініки залишалося сорок хвилин шаленої їзди.
Крізь сліпучу карпатську хуртовину вона летіла так, ніби від цього залежала доля всього світу. Сльози без упину котилися її обличчям, поки вона гарячково, наче молитву, шепотіла в темряву салону: «Тримайтеся. Будь ласка, тільки тримайтеся. Не йдіть. Не покидайте мене». Дарина сама до кінця не розуміла, до кого саме звертається у ці хвилини — до напівмертвої вовчиці на задньому сидінні, до привида свого Матвійка чи до власної, розтрощеної на друзки душі. Двірники позашляховика вели нерівний бій зі снігом, який падав так густо, ніби небо вирішило назавжди поховати під ним цю трасу.
Двічі машину небезпечно заносило на підступному чорному льоді, але Дарина не відпускала педаль газу. Однією рукою вона до побіління кісточок вчепилася в кермо, а її погляд кожні десять секунд нервово метався до дзеркала заднього виду — перевірити, чи здіймається ще грудна клітка хижачки. Вовченята перестали тремтіти. Це могло означати, що тепло від пічки нарешті почало діяти, або ж те, що вони стрімко наближалися до кінця. Зціпивши зуби, Дарина втиснула педаль ближче до підлоги.
У цю мить її мозок безжально атакували спогади. Вона знову відчула той фантомний дотик — як маленька, тепла ручка сина раптом стає безвольною і холодною в її долоні. Знову почула цей ритмічний писк кардіомонітора, який несподівано переривається і перетворюється на нескінченний, рівний і найстрашніший у світі звук. Вона згадала чоловіка, який стояв у кутку реанімаційної палати, затуливши обличчя руками, не в змозі поглянути на неї, бо погляд на дружину означав би визнання цієї нестерпної правди.
Усі ці три роки Дарина щиро вірила, що не заслуговує на щастя. Вона переконала себе, що не має права на спокій чи прощення. Але десь там, протягом останньої години, коли вона тягнула вмираючу тварину крізь замети на місці свого найгіршого нічного кошмару, всередині неї стався тектонічний зсув. Вона ще не могла цього пояснити, але з абсолютною ясністю усвідомлювала: якщо ці вовки сьогодні загинуть, те останнє тьмяне світло, що ще ледь жевріло в її душі, згасне разом із ними. Назавжди.
Богдан Тарасович якраз збирався зачиняти зміну в цілодобовій ветеринарній клініці Стрия, коли пронизливий виск гальм розрізав тишу засніженої парковки. На годиннику була за чверть восьма вечора — мертвий час для вівторка. Лікар з подивом спостерігав через вікно, як із заліпленого снігом позашляховика вискочила жінка і несамовито закричала:
— Допоможіть! Мені негайно потрібна допомога!
Коли ветеринар рвучко відчинив задні дверцята її авто, він завмер на місці. Доросла карпатська вовчиця та двоє крихітних дитинчат. Усі троє перебували в стані глибокого, критичного переохолодження.
— Ви ж розумієте, що я зобов’язаний повідомити про це еко-інспекцію та лісництво? — швидко промовив він, вже біжучи всередину за жорсткими ношами.
— Я знаю! — крикнула Дарина у відповідь, допомагаючи йому витягнути важке тіло тварини. — Але спершу витягніть їх з того світу!
Наступні чотири години Богдан Тарасович працював із зосередженістю військового хірурга. Температура тіла матері-вовчиці впала до критичних 32 градусів за Цельсієм, хоча норма мала бути близько 38. Вона страждала від сильного зневоднення та гострого виснаження. Здавалося, вона не їла щонайменше тиждень. Кожна крапля поживних речовин у її організмі була віддана на вироблення молока для малюків. Лікар негайно підключив крапельниці, обклав тварину спеціальними термогрілками та зафіксував датчики кардіомонітора.
Вовченята теж були на межі. Менший — делікатний, світло-сірий малюк — вже демонстрував перші тривожні ознаки пневмонії.
Дарина категорично відмовилася залишати оглядову. Вона сиділа прямо на кахельній підлозі в кутку, обхопивши руками коліна, і невідривно дивилася на те, як здіймаються і опускаються їхні боки. Коли тіло вовчиці раптом звело потужною судомою — жорстоким спазмом, яким організм боровся з гіпотермічним шоком, — Дарина скрикнула і схопила ветеринара за рукав халата.
— Зробіть що-небудь! Будь ласка!
— Я роблю все можливе! — різко відповів він, вводячи чергову дозу препаратів і підвищуючи температуру нагрівальних матів.
За п’ятнадцять років своєї практики він врятував сотні тварин, але ще ніколи не бачив, щоб звичайна людина з такою відчайдушною люттю боролася за життя диких хижаків, яких знайшла лише пару годин тому.
О пів на дванадцяту ночі лінія на кардіомоніторі вовчиці нарешті вирівнялася у стабільний, спокійний ритм. За сорок п’ять хвилин вовченята припинили тремтіти в інкубаторі. А о першій годині ночі хижачка розплющила очі. Її погляд спершу впав на Дарину. Потім вона перевела очі на своїх дітей, що мирно спали в теплі. І тільки після цього знову заплющила очі. Але цього разу напруга зникла. Це була не смерть, це був глибокий, цілющий сон.
Богдан Тарасович, важко видихнувши, сповз по стіні і сів на підлогу поруч із Дариною. Вони обидва були абсолютно виснажені.
— Завтра вранці приїдуть спеціалісти із центру реабілітації диких тварин, — тихо сказав він, дивлячись у простір. — Вони заберуть їх. Ви врятували їх, Дарино, це диво. Але ви ж розумієте, що залишити їх собі ви не зможете?
Жінка невідривно дивилася на сплячу вовчицю.
— Мені просто треба було, щоб вони жили.
— Чому ви це зробили? — м’яко запитав лікар. — Вовки на узбіччі зимової траси… Дев’яносто дев’ять відсотків людей просто проїхали б повз, натиснувши на газ.
Дарина довго мовчала. Тишу в кабінеті порушувало лише рівномірне гудіння медичних приладів. Потім, не відриваючи погляду від клітки, вона ледь чутно промовила:
— Мій син загинув на тому самому повороті. Три роки тому. Рівно в цей день. Я була за кермом.
Богдан Тарасович опустив очі. Для таких зізнань просто не існувало правильних слів.
— Його я врятувати не змогла, — голос Дарини зламався на останньому слові, перетворившись на болісний шепіт. — Але цих… їх я могла врятувати.