Наступного ранку, шостого лютого, рівно о дев’ятій до клініки прибула Оксана — представниця Карпатського центру порятунку диких тварин. Це була молода, професійна жінка, дуже ввічлива, але непохитна у своїх принципах.
— Пані Дарино, протокол є абсолютно чітким, — пояснювала вона, заповнюючи папери. — Врятовані дикі тварини повинні знаходитися в спеціалізованих умовах. Вовчицю та малюків перевезуть до нашого закритого вольєру в лісництві, де вони отримають належний догляд. Мета — їхнє майбутнє повернення в дику природу.
— Ні, — твердо відрізала Дарина.
Оксана спантеличено кліпнула очима.
— Перепрошую?
— Не зараз. Мати ще занадто слабка. У меншого вовченяти підозра на пневмонію. Якщо ви повезете їх кудись по цих розбитих зимових дорогах, ви їх просто вб’єте.
Богдан Тарасович зробив крок уперед, стаючи на бік Дарини.
— Вона має рацію. З медичної точки зору будь-яке транспортування зараз — це величезний ризик. Я як ветеринарний лікар наполягаю на сімдесяти двох годинах повної стабілізації.
Оксана важко зітхнула. Вона бачила таке не вперше: люди часто емоційно прив’язувалися до тварин, яких рятували, забуваючи про їхню хижу природу.
— Добре. Три дні. Після цього ми забираємо їх на реабілітацію. І, пані Дарино, ви маєте чітко усвідомити: ви не зможете їх там відвідувати. Ми змушені мінімізувати будь-який контакт із людьми, інакше вони ніколи не зможуть повернутися до лісу.
Дарина важко ковтнула клубок, що підступив до горла.
— Три дні.
Протягом цих трьох діб щось фундаментальне і надзвичайно важливе перелаштувалося в свідомості Дарини. Вона не повернулася до Львова. Натомість винайняла скромну кімнату в придорожньому мотелі поруч із клінікою і проводила по шістнадцять годин на добу в стаціонарі. Богдан Тарасович дозволив це, бо вона дійсно допомагала, але в глибині душі він розумів: це чергування було потрібне жінці набагато більше, ніж самим вовкам.
Дарина навчилася готувати спеціальну суміш для вовченят: козяче молоко, вітамінні добавки, протеїни. Кожні чотири години вона годувала їх із крихітних пляшечок. Малюки смоктали з дивовижною жадібністю, кумедно перебираючи в повітрі маленькими лапками.
У таємниці від усіх вона дала їм імена, хоч і знала, що цього робити не варто. Але потік раптової ніжності було неможливо зупинити. Більший, темно-сірий і сміливий, став Бураном. Менший, світліший, той, що боровся із застудою, — Тінню. Він був обережнішим і крихким. Матір, яку Дарина подумки називала Рутою, одужувала повільніше, але впевнено.
На другий день Рута вперше змогла встати на лапи. На третій — вона вже їла сире м’ясо, розриваючи шматки потужними іклами, створеними для виживання в суворих горах.
Саме на другий день стався момент, який остаточно зруйнував емоційні бар’єри Дарини. Вона сиділа на стільці і годувала Тінь. Малюк спорожнив пляшечку і, відчувши приємне тепло ситого живота, солодко потягнувся. Він позіхнув, оголивши крихітні зубки, і просто заснув просто на її теплій долоні, довіряючи їй беззастережно. Дарина дивилася на цю маленьку пухнасту кульку, і її пам’ять раптом безжально перекинула її в минуле — у той день, коли вона тримала тримісячного Матвійка, який так само заснув у неї на грудях.
Та сама вага. Те саме довірливе тепло. Дарина беззвучно плакала двадцять хвилин поспіль. Зі свого медичного боксу за нею уважно спостерігала Рута. Жодної агресії — лише глибокий, майже людський погляд матері, яка все розуміла.
Наприкінці третього дня Оксана повернулася разом із командою транспортування.
— Час рушати, пані Дарино.
Усі ці дні Дарина брехала сама собі, що готова до розлуки. Але коли фахівці почали переводити вовків у транспортувальні клітки, Рута вперше почала пручатися. Вона вперлася лапами, обернулася до Дарини, притиснула мокрий ніс до металевої решітки і жалібно заскавучала. Це був низький, сповнений туги звук. Вовченята, відчувши тривогу матері, теж почали плакати.
Дарина підійшла впритул і притиснула пальці до холодних прутів. Вовчиця жадібно вдихнула запах її руки.
— Усе буде добре, — прошепотіла Дарина тремтячим голосом. — Ти виховаєш їх. Вони виростуть великими і сильними. І одного дня… одного дня ти повернешся до свого лісу, туди, де тобі місце.
Оксана обережно торкнулася плеча жінки.
— Ви зробили неймовірну річ. Але зараз їм потрібна дистанція від людей. Заради їхнього ж блага.
Дарина лише мовчки кивнула, не довіряючи власному голосу. Вона стояла на засніженій парковці, кутаючись у куртку, і дивилася вслід білому фургону, поки його червоні габаритні вогні не розчинилися в зимовій темряві.
З дверей клініки вийшов Богдан Тарасович, витираючи руки рушником.
— Хочете пива? Виглядаєте так, ніби вам зараз дуже треба випити.
— Мені треба десять, — глухо відповіла Дарина.