Дарина повернулася до Львова, у свою бездоганно прибрану, але абсолютно мертву квартиру, де кожна кімната досі була наелектризована відсутністю Матвійка. Його дитяча залишалася недоторканим музеєм того самого страшного дня; навіть просто переставити його маленькі зимові черевички в коридорі здавалося Дарині злочином, блюзнірським стиранням доказів його існування. Вона роками плекала свої спогади, наче відкриті, болючі рани, свідомо не дозволяючи їм загоїтися чи хоча б вкритися скоринкою.
Вона вперто намагалася втиснути себе назад у рамки свого колишнього, механічного життя. Повернулася до керування зміною у великому будівельному гіпермаркеті «БудДім», де працювала останні дев’ять років. Знову почала безцільно ходити між рядами супермаркету, купуючи продукти на одну особу, і тричі на тиждень тягала залізо в спортзалі, щоб фізична втома хоч трохи приглушувала думки. Щочетверга, під час сеансів терапії, пані Софія уважно дивилася на неї поверх своїх окулярів і питала: «Як ви сьогодні, Дарино?». І Дарина щоразу брехала, натягуючи чергову маску: «Усе нормально. Я тримаюся».
Але насправді нічого не було нормально. Щось усередині неї — те, що роками було закам’янілим — раптом тріснуло, розкололося навпіл, і вона гадки не мала, як зібрати ці уламки докупи. Вона відчувала відсутність вовків не як смуток, а як реальну, фізичну ампутацію. Це не було схоже на той старий, звичний і тупий біль від втрати сина — те горе вже стало її постійним супутником, обтесаним часом, мов камінь на дні швидкої гірської річки. Нове відчуття було інакшим. Воно було гострим. Свіжим. Відсутність Рути, Бурана і Тіні ядухою стискала горло.
На наступному сеансі пані Софія зачепила тему річниці.
— Цього року ваше п’яте лютого минуло інакше, ніж у попередні рази. Як ви почуваєтеся щодо цього? Що змінилося?
Дарина відповідала повільно, ніби зважуючи кожне слово на невидимих терезах.
— Я не знаю, як це пояснити. Я витягла їх звідти. Я врятувала їх. Але тепер… тепер мені здається, що я їх втратила. Ніби в мене знову щось відібрали. Це звучить як божевілля, правда?
— Це зовсім не божевілля, — м’яко, але дуже впевнено заперечила психотерапевтка. — Ви підсвідомо з’єднали власну, найстрашнішу втрату з їхньою трагедією. Рятуючи цих тварин від смерті в снігу, ви, по суті, рятували ту частину себе, яка загинула в тій машині три роки тому. Тому зараз втрачати їх — надзвичайно складний і болісний процес для вашої психіки.
Дарина лише мовчки кивнула. Вона не наважилася зізнатися лікарці, що тепер щоночі бачить уві сні уважні бурштинові очі. І що її львівська квартира тепер здається ще більш порожньою і гулкою, ніж будь-коли за ці три роки.
Минуло п’ять тижнів відтоді, як Дарина залишила вовків у клініці. Був холодний, вогкий березневий вечір. Вона сиділа на кухні і без апетиту колупала виделкою розігріті напівфабрикати — готувати нормальну вечерю для себе однієї завжди здавалося їй безглуздою тратою часу. Раптом екран телефону засвітився. Номер був невідомий.
— Алло, пані Дарино? Це Оксана, з Карпатського центру порятунку.
Серце Дарини миттєво зірвалося в галоп, боляче б’ючись об ребра.
— Боже мій, щось сталося! — її голос зірвався на панічний крик. — Вони померли? Це Тінь, так? Пневмонія повернулася! Я знала, я не повинна була їх залишати…
— З вовками все добре, фізично вони абсолютно здорові! — швидко перебила її Оксана, відчувши, як жінка на тому кінці дроту зривається в істерику. — Навіть чудово. Рута повністю відновилася, набрала вагу. А малюки ростуть як на дріжджах. Але в нас виникла інша, дуже серйозна ситуація.
— Яка ще ситуація? — Дарина притиснула телефон ближче до вуха, відчуваючи, як тремтять пальці.
— Рута категорично не соціалізується. У нашому реабілітаційному центрі є ще двоє врятованих дорослих вовків. Ми намагалися їх познайомити — це стандартний протокол для формування зграї. Але Рута стає неймовірно агресивною. Вона гіперопікує малюків. Її травма зробила її параноїдальною — вона не дозволяє їм переймати природну поведінку, тримає їх у повній ізоляції, лише втрьох. Вона готова вбити будь-кого, хто до них наблизиться.
Дарина нахмурилася.
— І що це означає на практиці?
— Це означає, що ми, швидше за все, ніколи не зможемо випустити її назад у дику природу. Самотня вовчиця з двома молодими вовченятами… їхній шанс на виживання в лісі становить максимум дванадцять відсотків. Їм життєво необхідна зграя, але вона відмовляється до неї приєднуватися. Вона поводиться так, ніби її дітям загрожує весь світ.
— То що з ними буде? — запитала Дарина, відчуваючи, як холодний, липкий страх розповзається в животі.
— Довічне утримання в притулку. Вони житимуть у безпеці, їх добре годуватимуть, але це буде клітка. Назавжди. Вони ніколи не дізнаються, що таке справжня свобода, ніколи не вийдуть на полювання, ніколи не бігатимуть лісами без огорож.
Дарина сиділа в повній тиші. Здавалося, на її плечі опустилася бетонна плита.
— Навіщо ви мені все це розповідаєте?
— Тому що є ще один варіант, — голос Оксани став тихішим і напруженішим. — Дуже нестандартний. Ризикований. І якщо керівництво дізнається всі деталі, мене, ймовірно, просто звільнять з вовчим квитком.
— Який варіант?
— Асистоване повернення в природу. Ревайлдинг. Ви б особисто керували їхньою адаптацією до дикого лісу. Це займе місяці. Це пекельно важка, брудна робота в повній ізоляції, і ми ще ніколи не довіряли таке людині, яка не є професійним зоологом.
Дарина остаточно заплуталася.
— Чому саме я?
— Тому що Рута вам довіряє, — просто відповіла Оксана. — Я бачила це тоді, на парковці. Я бачила, як вона дивилася на вас. Я вісімнадцять років у цій професії, пані Дарино, і чудово знаю, коли між дикою твариною і людиною виникає справжній зв’язок. Рута сприймає вас як частину своєї зграї. Вона піде за вами. Вона дозволить вам навчити її малюків того, чого не може навчити сама через свій пережитий жах.
— Ви хочете… щоб я виростила вовків?
— Не виростила. Здичавіла їх назад. Навчила полювати, навчила знову боятися людей, а потім — відпустила. Це пілотна програма, про яку ми давно мріяли, але не мали відповідних кандидатів. Ви будете першою. Якщо вийде, ми змінимо підхід до реабілітації травмованих хижаків по всій країні. Якщо провалитеся — ці троє проведуть залишок днів за ґратами вольєра.
Дарина заплющила очі. Сльози обпекли повіки.
— Де це буде?
— Горгани. Державне лісництво, дуже далеко від туристичних маршрутів. Глуха, закинута лісничівка високо в горах. Жодного інтернету, ніякого мобільного зв’язку. Електрика — лише від старого бензинового генератора, який працює кілька годин на добу. Тільки ви, гори і вовки. Від чотирьох до шести місяців.
— Але ж у мене робота, квартира, налагоджене життя… — почала було Дарина, і раптом осіклася, зрозумівши, наскільки фальшиво і порожньо звучать ці слова. Яке життя? Перевірка накладних у будівельному магазині? Поїдання пластикової їжі на самоті? Щотижневі розмови про нестерпний біль, який нікуди не зникає?
— Я розумію, — м’яко сказала Оксана. — Це величезна жертва. Якщо вам потрібен час подумати…
— Коли я починаю? — перебила її Дарина.