— Не міг там більше залишатися, Віко, — тихо і хрипко відповів я. Я показово опустив плечі, зсутулився, ніби під вагою нестерпної, нищівної втоми. — Під час розмінування одного старого промислового об’єкта на сході сталася серйозна аварія. Був витік невідомої речовини. Я надихався надзвичайно токсичними випарами від залишків хімікатів.
Я зробив важку, театральну паузу, злегка спершись рукою об прохолодну стіну, і вдаючи, що мені дуже боляче робити кожен вдих.
— Це спровокувало рідкісне і дуже агресивне захворювання легень. Почався сильний запальний процес, який буквально роз’їдає тканини зсередини. Лікарі у центральному шпиталі були зі мною абсолютно відвертими, не приховували правди: мені лишилося жити максимум вісім місяців. Процес незворотній. Медицина безсила.
Щойно ця жахлива, чорна брехня злетіла з моїх губ, я почав спостерігати за родиною дружини з уважністю професійного снайпера. На якусь мікроскопічну частку секунди я зловив ледь помітну, але абсолютно реальну хвилю величезного полегшення, що прокотилася їхніми обличчями. Їхні напружені, як струни, м’язи вмить розслабилися. Вікторія миттєво змінилася на обличчі, її очі забігали, і вона швидко натягнула на себе маску глибокої, трагічної скорботи.
— Боже мій… Тьомо, коханий мій, який жах! Це так несправедливо! За що нам це?! — тонким, надломленим голосом заголосила дружина. Вона театрально закрила обличчя долонями і нарешті підійшла ближче, обережно обійнявши мене за плечі. Але я відчував, що її тіло залишається холодним, напруженим і відстороненим. В її обіймах не було любові — лише сухий розрахунок.
— Але ж… синку… держава… вона ж має якось підтримати родину військового у разі… ну, найгіршого розвитку подій? — миттєво втрутилася теща Тамара Василівна, не витримавши навіть хвилини тиші. Її очі хижо зблиснули, а голос став надто запобігливим. Вона підійшла ближче і почала показово, з удаваною ніжністю погладжувати мене по спині. — Я маю на увазі… ті самі п’ятнадцять мільйонів гривень компенсації родинам, про які зараз всюди пишуть і говорять…
— Так, Тамаро Василівно, — повільно кивнув я, дивлячись прямо у її бездонні, жадібні очі. — У разі моєї загибелі від наслідків служби, найближчі родичі, тобто Віка як моя законна дружина, отримає повну фінансову компенсацію від держави. Усі п’ятнадцять мільйонів.
Від її фальшивих дотиків до мого горла підступала гірка нудота. Їхнє лицемірство було настільки густим, що його можна було різати ножем. Але я вже чітко розумів, що це лише початок нашої партії. Я щойно кинув їм ідеальну, закривавлену наживку, і ці тилові хижаки заковтнули її цілком, навіть не поперхнувшись.
Тієї ж ночі, під приводом надзвичайної турботи про моє підірване здоров’я, мене офіційно відселили до гостьової кімнати на першому поверсі. Вікторія обставила це з філігранною, майже театральною турботою, гідною кінематографічних нагород. Вона лагідно пояснила, що моєму «ураженому токсичними хімікатами організму» потрібен абсолютний спокій, повна тиша і постійний приплив свіжого повітря від прочиненого вікна. До того ж, за її словами, вона часто крутиться уві сні і боїться випадково завдати мені болю. Я мовчки погодився. Загасивши настільну лампу, я ліг на прохолодні, свіжі простирадла, заплющив очі і почав розмірено, глибоко дихати, ідеально імітуючи міцний сон виснаженої людини.
Але сон навіть не наближався до мене. Темрява кімнати здавалася густою і важкою, ніби вода. З просторої кухні, розташованої просто по довгому коридору, почали долинати приглушені, проте вкрай емоційні голоси. Там, за щільно зачиненими масивними дубовими дверима, відбувалася справжня таємна сімейна нарада. Її повноправними учасниками були моя єдина кохана дружина Вікторія, її безробітний брат Максим та мої новоспечені «турботливі» тесть і теща. Я безшумно піднявся з ліжка, відчуваючи босими ногами холодний паркет, підкрався до дверей кухні і, затамувавши подих, притулився вухом до лакованої деревини.
— Ви тільки вдумайтеся в ці цифри… Коли він… ну, ви розумієте, коли все закінчиться… ми гарантовано отримаємо п’ятнадцять мільйонів від держави! Плюс цей розкішний котедж повністю, до останнього квадратного метра, перейде тобі, Вікусіку, як законній, єдиній дружині, — захоплено, ледь не попискуючи від задоволення, шепотіла теща Тамара Василівна. Її голос тремтів від нестримної, тваринної жадоби. У тиші будинку чітко пролунав мелодійний дзвін кришталевих келихів. Вони наливали дороге вино. Вони святкували мій смертний вирок.
— Нарешті! Боже, я нарешті зможу запустити свій власний бізнес-проєкт і кинути ту рабську роботу на дядю, за яку платять копійки! — радісно, з юнацьким запалом підхопив Максим. — Віко, ти ж відсиплеш рідному братові трохи стартового капіталу з тих грошей? Я вже пригледів собі новенький елітний позашляховик в автосалоні на Столичному. Треба ж нам тепер відповідати новому статусу!
— Звісно, Максе, не хвилюйся. У нас усіх почнеться зовсім інше життя. Я одразу поїду в Мілан на нормальний шопінг, зроблю повний дизайнерський ремонт у цьому будинку, зміню тут усе, щоб нічого про нього не нагадувало… Але нам усім доведеться потерпіти ці жахливі вісім місяців. Ми маємо ідеально грати в турботливу родину, щоб жоден сусід чи лікар нічого не запідозрив, — почувся холодний, абсолютно діловий і спокійний голос моєї дружини. Від цього тону, яким жінка мого життя буденно обговорювала мій майбутній похорон і колір нових шпалер, у мене по спині пробіг крижаний мороз.
— До речі, щодо грошей… Нам абсолютно не обов’язково чекати так довго, щоб почати жити по-людськи, — раптом втрутився тесть Григорій. Він хитро понизив голос до змовницького шепоту, від якого віяло небезпекою. — У мене є вихід на дуже серйозних людей у нашому місті. Вони можуть дати нам велику позику готівкою прямо зараз, без зайвої бюрократії. Під заставу його майбутніх “посмертних” державних виплат.