Я стояв у темному коридорі, настільки міцно зціпивши щелепи, що відчув біль у скронях. Усе своє свідоме життя я вважав, що такі моторошні, гротескні сюжети про зраду існують виключно в дешевих кримінальних серіалах. Я чув схожі моторошні історії від хлопців на передовій — про дружин, які за спиною ділили майно ще живих солдатів, про тещ і братів, які з нетерпінням чекали не на повернення людини, а на банківське сповіщення про виплату. Але коли це стається з тобою, коли це роблять люди, з якими ти ділив хліб і дах над головою, світ ніби вивертається навиворіт. Я чітко усвідомив одну просту істину: моя найкраща зброя зараз — це безжально підживлювати їхні солодкі ілюзії, поки вони самі, добровільно, не заженуть себе в глуху пастку.
Наступного ранку Григорій підійшов до мене одразу після сніданку. На його обличчі грала така медова, липка і неприродна усмішка, що мені стало гидко.
— Тьомо, синку… Ти такий страшенно блідий сьогодні. Ми тут із Вікою порадилися ввечері і вирішили, що тобі категорично не варто витрачати свої останні, дорогоцінні сили на ходіння по задушливих державних кабінетах. Може, ти просто підпишеш для нас кілька стандартних паперів? — ласкаво запитав він, простягаючи мені товстий стос свіжороздрукованих аркушів. — Це просто генеральна довіреність на представництво твоїх фінансових інтересів. Щоб ми з Вікою могли все оформити без твоєї присутності і зняти з тебе цей бюрократичний тягар.
Я взяв документи, філігранно вдавши, що мої руки кволі і дрібно тремтять від хвороби. Насправді ж мій мозок працював на випередження. Погляд сапера блискавично просканував текст і вихопив ключові абзаци, заховані серед юридичної “води”. Це була не просто довіреність. Це була майстерно завуальована угода про тіньову позику. Григорій збирався взяти величезні, непідйомні кошти у місцевих сумнівних ділків під скажені, бандитські відсотки. А як безапеляційну гарантію повернення він вписував мій державний транзитний рахунок, куди мала надійти та сама омріяна ними компенсація за мою смерть.
— Звісно, Григорію Петровичу. Усе, що допоможе і зніме тягар з моєї коханої Віки, — покірно прохрипів я, дивлячись у його брехливі очі, і поставив на бланках свій кривий, невпевнений підпис. Тесть гадки не мав, що тієї миті власноруч щойно оформив на себе тяжкий, беззаперечний кримінальний злочин — фінансове шахрайство в особливо великих розмірах.
Щоб ідеально підтримувати ілюзію свого швидкого згасання, наступні кілька днів я майстерно виконував роль безнадійно хворого. Я пересувався по котеджу, важко спираючись на стіни, голосно і з надривом хапав повітря та показово кашляв у паперові серветки. Щоранку я збирався і нібито їхав у столичну клініку на болісні, виснажливі процедури.
Насправді ж я сідав у викликане таксі і їхав до свого таємного, елітного пентхауса на Печерську, який придбав за криптовалютні бонуси ще до війни і про який Віка нічого не знала. Ця квартира була моїм острівцем безпеки. Там я заварював дорогу свіжообсмажену каву, сідав у зручне шкіряне крісло і годинами дивився з панорамного вікна на величний Дніпро, розробляючи свій план контрнаступу. Мій новенький автомобіль преміум-класу надійно чекав на мене на закритому підземному паркінгу. Поки моя дружина мріяла про мої «посмертні» мільйони і поїздку в Мілан, я вже жив тим життям, якого вона так сильно прагнула, але якого вона тепер ніколи не побачить.
За кілька вечорів, коли вся їхня зміїна сімейка знову зібралася за великим обіднім столом, я вирішив покрутити ножа в їхній психологічній рані. Мені хотілося перевірити, наскільки глибоко пустила коріння їхня жадібність.
— Знаєте, сьогодні мій головний лікар сказав дещо справді обнадійливе, — тихо промовив я, мляво і байдуже колупаючись виделкою в овочевому салаті. — Мої останні аналізи несподівано показали дуже позитивну динаміку. Він припускає, що процес руйнування легень раптом сповільнився. Можливо, з новими експериментальними ліками з Європи я протягну ще рік, а то й цілих два…
Виделка Вікторії з гучним, різким, майже пострілоподібним брязкотом впала на дорогу порцелянову тарілку. Здавалося, цей звук паралізував усю кімнату. Її обличчя вкрилося червоними плямами паніки.
— Що? — дружина нервово відкашлялася, її очі забігали, намагаючись знайти правильні слова. — Тобто… коханий мій, лікарі ж у наших вітчизняних лікарнях такі некомпетентні. Вони дуже часто дають хибну надію, щоб витягнути з пацієнтів більше грошей. Давай не будемо обманювати себе і готуватися до… реального, неминучого стану речей. Тобі треба прийняти це.
— Саме так! Віка має абсолютну рацію, — миттєво втрутився тесть, голос якого раптом став надто напруженим і писклявим. Його можна було зрозуміти: лічильник бандитських відсотків по його новому тіньовому кредиту вже був увімкнений, борги зростали щодня, і чекати “рік або два” він просто фізично не міг. — Експериментальне лікування — це тільки зайві, нестерпні муки для організму. Тобі треба думати про якість своїх останніх місяців, синку, а не про їхню примарну кількість.
Я повільно, з удаваною приреченістю і смутком кивнув, опустивши очі. А в глибині душі я просто насолоджувався їхньою не прихованою, тваринною панікою.
Наступного ранку ця паніка вилилася у цілком конкретні, моторошні дії. Теща Тамара Василівна зробила те, чого ніколи не робила за всі довгі роки мого шлюбу з її донькою. Вона власноруч зварила мені каву в мідній турці і принесла чашку просто до мого гостьового ліжка. Її зморшкуваті пальці, що стискали порцелянове блюдечко, неприродно і дрібно тремтіли. Її очі нервово бігали по кімнаті, категорично уникаючи мого прямого погляду.
— Випий, Тьомо. Я зварила спеціально для тебе, з любов’ю, щоб ти мав сили на сьогоднішній день, — солодко, медовим голосом промуркотіла вона, поставила напій на тумбочку і дуже швидко вийшла в коридор, залишивши двері прочиненими.
Я підніс гарячу чашку до обличчя. Напій мав ледь вловимий, але абсолютно огидний хімічний запах, який не мав нічого спільного з натуральними кавовими зернами. Я миттєво зрозумів, що відбувається. Їм потрібні були гроші якомога швидше, кредитори вже, мабуть, дихали Григорію в потилицю, і вони вирішили більше не чекати. Вони вирішили штучно пришвидшити мій “діагноз”.
Я голосно сьорбнув, ідеально вдавши, що роблю великий, жадібний ковток. Щойно тінь тещі, яка підглядала з коридору, зникла за поворотом, я блискавично, безшумно метнувся до ванної кімнати. Я вилив смердючу темну рідину в раковину і ретельно сполоснув чашку прохолодною водою. На самісінькому дні залишився підозрілий, густий зернистий осад брудно-білого кольору, який не розчинився до кінця. Це була небезпечна, кінська доза седативних препаратів.
Мої руки діяли механічно, так само, як коли я знешкоджував вибухівку. Я дістав смартфон, увімкнув яскраве світло і зробив кілька надзвичайно чітких макрофотографій цього осаду з різних ракурсів. А потім дуже акуратно, кінчиком леза бритви, зібрав залишки хімічної речовини в маленький поліетиленовий пакетик із зіп-замком. Цей беззаперечний доказ я надійно сховав у потаємній кишені свого військового рюкзака. Жарти скінчилися. Їхня гра вийшла за межі банальних фінансових махінацій. Моя законна дружина та її меркантильна родина щойно, власноруч, розпочали процес мого вбивства.