Але до неділі ще треба було якось дожити. Напруга в будинку зростала з кожною годиною, повітря можна було різати ножем. Наступного дня я вирішив дотиснути їхню збочену психіку і провести останній, найжорстокіший психологічний тест.
По обіді, коли всі четверо моїх “родичів” пили чай на кухні, я невпевнено зайшов туди за склянкою води. Зробивши крок, я раптом “знепритомнів”. Я дозволив своєму тілу повністю розслабитися і з гучним, лякаючим гуркотом впасти на холодну кахельну плитку. Я показово, голосно хапав повітря ротом, імітуючи страшний напад серцевої задухи, а потім раптово завмер, залишивши очі ледь прочиненими.
Уся сімейка миттю зірвалася зі своїх місць і обступила мене. Я лежав на підлозі і чекав, що моя дружина хоча б рефлекторно, інстинктивно кинеться до мене, почне робити штучне дихання, бити по щоках чи кричати батькові негайно викликати швидку. Але те, що я почув, назавжди заморозило кров у моїх жилах.
— Нарешті… здається, відмучився, — з відвертим, глибоким полегшенням пробурмотів мій шурин Максим, поправляючи зачіску.
Голос моєї дружини, моєї коханої Віки, жінки, заради якої я був готовий звернути гори, пролунав надзвичайно холодно, розважливо і без жодної нотки паніки чи смутку:
— Відійдіть від нього. Давайте… просто почекаємо і подивимося. Не дзвоніть у швидку ні в якому разі. Лікарі можуть його відкачати і тільки нашкодять природному процесу. Хай усе закінчиться прямо зараз.
Вони просто стояли півколом, дивлячись зверху вниз, як я “помираю” на підлозі. Жоден з них не ворухнув і пальцем, щоб мені допомогти. Я витримав цю моторошну, пекельну паузу, слухаючи їхнє рівне дихання, а потім “опритомнів”, повільно і зі стогоном підвівшись. Вони миттю, немов за клацанням перемикача, натягнули на себе маски до смерті стурбованих родичів, почали ойкати і підтримувати мене під руки. Але я вже побачив їхнє справжнє, потворне обличчя.
Увечері того ж дня я натрапив на ще один, убивчий доказ. Віка залишила свій робочий ноутбук відкритим на дивані у вітальні, мабуть, пішовши у ванну і забувши закрити месенджер. На яскравому екрані світилася її приватна переписка з братом. Максим питав, чи не варто їм якось “прискорити процес”, бо колектори вже не дають проходу.
А моя законна дружина відповідала йому текстом, від якого мене ледь не знудило: «Мама вже дає йому потрібні дози в каву. Головне, щоб це виглядало як абсолютно природний інсульт або зупинка серця. Ніхто в морзі не робитиме розтин безнадійно смертельно хворому. Потерпи до кінця тижня, Максе, і поїдемо купувати твій джип. Обіцяю 😘».
Мої руки ходили ходором. Вона ставила смайлики-поцілунки, обговорюючи вбивство свого чоловіка. Я сфотографував екран ноутбука на свій телефон і миттєво переслав знімки слідчому Мельнику через захищений канал. Його відповідь прийшла менш ніж за хвилину: «Це джекпот, Артеме. Експертиза щойно підтвердила: у каві була смертельно небезпечна доза заборонених седативних препаратів. Ми готуємо групу захоплення на неділю. Будь максимально обережним».
Ставки зросли до небес. Особливо це стало відчутно наступного дня, коли біля наших кованих воріт з вереском гальм різко зупинився масивний, чорний тонований позашляховик. З нього важко вийшов кремезний, лисий чоловік відверто кримінальної зовнішності у шкіряній куртці. Мій тесть Григорій вибіг йому назустріч, блідий як стіна, ледь не плутаючись у власних ногах.
З вікна своєї кімнати я бачив, як цей бандит агресивно тикав товстим пальцем у груди тестя, явно вимагаючи повернути шалені відсотки, які набігли за тіньовим кредитом. Григорій жалюгідно виправдовувався, зсутулившись, тицяючи йому якийсь стос готівки і благаючи складеними руками почекати ще кілька днів. Бандит зневажливо сплюнув йому під ноги і поїхав.
Боргова петля на шиї моєї “турботливої” нової родини затягувалася все тугіше, перекриваючи їм кисень. А попереду була неділя — день їхнього фінального, грандіозного і невідворотного краху.