Того ранку, нерухомо сидячи на самому краю застеленого гостьового ліжка і порожнім поглядом дивлячись на ретельно вимиту кавову чашку, я відчув, як останні, найтонші нитки, що пов’язували мене з минулим життям, безповоротно перетворилися на сірий попіл. Моя власна дружина… Жінка, якій я колись дивився в очі перед вівтарем і клявся в коханні, заради якої я ризикував життям на мінних полях, тепер, разом зі своєю матір’ю, холоднокровно і буденно планувала моє вбивство. Вони вже остаточно перетнули ту невидиму моральну межу, за якою закінчується звичайна людська жадібність і починається чорний, безжальний кримінал.
Я чудово розумів, що не можу просто мовчки зібрати свої речі, викликати таксі, поїхати у свій безпечний пентхаус і назавжди зникнути з їхніх радарів. Якби я просто втік, тесть і шурин неминуче потонули б у боргах перед місцевим криміналітетом, але гірше інше — Вікторія виставила б себе перед усім світом нещасною, покинутою жертвою хворого ветерана. Вона б продовжувала жити, збираючи співчуття і, можливо, шукаючи нову мішень. Ні, це зло мало бути покаране виключно в правовому полі, публічно і максимально показово.
Мій бойовий побратим Назар, з яким ми пройшли найважчі і найкривавіші ротації, завжди вчив мене золотого правила: різниця між живим сапером і мертвим полягає у вмінні вчасно розпізнати пастку і викликати підтримку.
Дочекавшись, поки в будинку запанує тиша, я непомітно, наче тінь, вийшов на заднє подвір’я. Я заховався в густих, розквітлих кущах бузку, чий солодкий аромат різко контрастував із брудом моєї реальності, і набрав його номер. Назар відповів майже миттєво, після другого гудка. Його голос був дещо заспаним, але щойно я тихо, ледь не пошепки промовив, що потребую термінової допомоги в глибокому тилу, він миттю став зосередженим, наче натягнута сталева пружина.
Я розповів йому все на одному диханні, не добираючи слів. Про нещадну меркантильність Віки, про мій фальшивий смертельний діагноз, про шахрайство тестя з кредитами під мою майбутню “смерть”, і про сьогоднішню ранкову каву з білим, токсичним осадом від Тамари Василівни. Назар мовчки вислухав мене, не перебиваючи жодним словом чи зітханням. Коли я нарешті виговорився і замовк, у слухавці запанувала важка, гнітюча тиша.
— Документуй усе, брате, — нарешті промовив він своїм фірмовим крижаним, безапеляційним тоном, який неодноразово рятував нас під артилерійськими обстрілами. — Кожну їхню розмову на кухні, кожен підсунутий папірець, кожен їхній крок. Зберігай абсолютний спокій і не дай цій зміїній родині навіть на секунду запідозрити, що ти все знаєш. І благаю тебе, Артеме, заради всього святого, не зроби на емоціях нічого такого, що поставить тебе перед законом на один рівень із цими негідниками. Ми спакуємо їх грамотно. По закону.
Його впевненість стала для мене тим рятівним якорем, якого я так гостро потребував. Решту дня я присвятив холодній, методичній підготовці. Переконавшись, що Віка поїхала до салону на манікюр (голосно бідкаючись по телефону подрузі, як сильно її “виснажує” догляд за хворим чоловіком), а її батьки вирушили кудись у своїх справах, я поїхав на інший кінець Києва.
У величезному гіпермаркеті електроніки «ТехноСфера» я не кваплячись, дуже ретельно обрав три специфічні гаджети для прихованого запису. Вони мали ідеально злитися з інтер’єром нашого котеджу. Першим була масивна кулькова ручка із вбудованим надчутливим мікрофоном, здатним вловлювати шепіт. Другим — звичайнісінький на вигляд зарядний блок для смартфона, який містив приховану ширококутну лінзу і підключався до Wi-Fi. Третім став дешевий електронний настільний годинник із зеленими цифрами, що міг вести відеозапис у високій якості і зберігати його на хмарне сховище.
Повернувшись у порожній будинок, мій пульс пришвидшився. Я працював так само швидко й обережно, як при встановленні розтяжок. Ручку я ніби випадково залишив на кухонній стійці біля хлібниці, де ця сімейка обожнювала плести свої інтриги. Блок живлення встромив у розетку у вітальні, прямо навпроти великого шкіряного дивана. А електронний годинник поставив на полицю в їдальні, звідки відкривався ідеальний панорамний вид на великий обідній стіл. Тепер жодне їхнє слово, жоден жорстокий план не залишиться безкарним.
Щойно я закінчив із технікою, я взявся за юридичний тил. Я придбав одноразову сім-картку і зателефонував на гарячу лінію «Державного управління ветеранських гарантій» — саме того фонду, звідки Вікторія планувала витягнути п’ятнадцять мільйонів моїх посмертних виплат. Змінивши голос на більш грубий, я анонімно повідомив про можливе масштабне шахрайство з моїм електронним кабінетом. Я порадив інспекторам негайно провести аудит довіреностей і заморозити будь-які фінансові транзакції за моїм профілем. Важка бюрократична машина була запущена.
Після цього я поїхав до центрального управління поліції. Черговий слідчий, майор Мельник, чоловік років сорока з втомленими, але надзвичайно розумними і проникливими очима, уважно вислухав мою історію в тьмяно освітленій кімнаті для допитів. Я детально показав йому на екрані смартфона фотографії хімічного осаду і передав запечатаний пакетик із залишками тієї самої ранкової кави.
— Ми візьмемо цю справу в серйозну розробку, Артеме, — сказав Мельник, обережно сховавши докази у свій металевий сейф. — Токсикологічна лабораторія дасть офіційний висновок за кілька днів. Але ви маєте розуміти специфіку: щоб довести в суді груповий замах та фінансове шахрайство, нам треба взяти їх на гарячому. Тільки ваших слів недостатньо. Нам потрібен потужний каталізатор, який змусить їх запанікувати і зізнатися в усьому одне перед одним.
І я точно знав, що саме стане цим ідеальним каталізатором. Того ж вечора я зателефонував до престижної приватної служби паліативної допомоги «Ангели Поруч». Я попросив їх надіслати найкращого, найдосвідченішого соціального працівника до нашого будинку в неділю, рівно о другій годині дня, щоб нібито «обговорити умови мого останнього догляду та хоспісу». Я особливо наполіг на тому, що вся моя родина неодмінно має бути присутньою під час цієї розмови. Це був мій геніальний, шаховий хід — створити ідеальну, драматичну сцену з офіційними, незалежними свідками.