Мені потрібні були найкращі юридичні акули Одеси. Ті, хто спеціалізується на гучних розлученнях із великим капіталом і безжально знищує невірних партнерів у суді. Ім’я Інни Бережної вискочило в моєму пошуку майже одразу. Вона була справжньою місцевою легендою. Ця жінка вела половину найгучніших шлюборозлучних процесів одеської бізнес-еліти за останнє десятиліття і славилася своєю абсолютною безкомпромісністю. Я швидко заповнила форму зворотного зв’язку на її сайті, описавши ситуацію загальними, але промовистими фразами.
Для підстраховки я надіслала схожі запити ще трьом топовим юристам міста. У моєму бізнесі правило номер один — завжди май запасний план. Близько десятої вечора екран мого телефону раптом засвітився і почав розриватися від сповіщень. Це був Владислав.
П’ять пропущених дзвінків. Сім повідомлень у месенджері, що йшли одне за одним.
«Привіт, кохана, просто перевіряю, чи ти нормально долетіла до Стамбула. Набери мене, як тільки заселишся в готель», — гласив перший текст.
Потім: «Починаю трохи хвилюватися. Ти ж зазвичай пишеш одразу, як тільки літак торкається смуги».
Через пів години: «Напевно, ти вже зовсім без сил і спиш. Бажаю грандіозного успіху на виставці завтра. Страшенно сумую за тобою».
І фінальним, найбільш цинічним акордом було ось це: «До речі, не забудь, що в п’ятницю в нас фінальна зустріч оргкомітету щодо нашого великого гала-вечора в клініці. Мені дуже потрібна там твоя присутність, ти ж знаєш, що без тебе я як без рук. Люблю. Сумую. Чекаю».
Яка ж неймовірна, приголомшлива зухвалість! Цей чоловік спокійно строчить мені повідомлення про вічне кохання, сидячи у своєму новому любовному гніздечку на Французькому бульварі, поруч із молодою пасією. Я просто заблокувала екран, не відповівши ні слова.
Нехай мій чоловік і далі свято вірить, що я втомилася після перельоту і мирно сплю в номері стамбульського готелю. Нехай насолоджується солодкою ілюзією свого тотального контролю над ситуацією. Бо вже завтра вранці я почну зустрічатися з юристами і готувати сценарій його падіння, на тлі якого всі мої грандіозні івенти здаватимуться скромними дитячими ранками.
Але сьогодні вночі мені треба було повернутися туди, де я мала жити. У наш просторий котедж у «Морському Бризі». У той самий дім, який Владислав так великодушно, мов пан з панського плеча, дозволив мені залишити собі. Я заїхала на подвір’я близько пів на дванадцяту. У вікнах було темно, а з боку моря дув холодний, пронизливий вітер.
Я заглушила двигун і ще кілька хвилин просто сиділа в теплому салоні авто, уважно роздивляючись наш будинок. Кущі сортових троянд, які я власноруч висаджувала і плекала. Простору терасу, де ми колись сиділи літніми вечорами, слухали шум хвиль і мріяли, поки Влад ще не став “занадто зайнятим лікарем”. Я побудувала тут гарне, стабільне життя. І тепер усе це мало піти прахом через чиюсь примху.
Я відчинила вхідні двері. Усередині панувала абсолютна тиша, а речі лежали точнісінько так, як я їх залишила перед вильотом. Моя недопита кавова чашка на кухонному столі, розкритий журнал на дивані. Це був мій дім, але він більше таким не відчувався. Він раптом перетворився на холодну музейну експозицію з чужого минулого. Я налила собі трохи дорогого червоного вина, яке ми берегли для особливих випадків, і сіла за кухонний острівець, відкривши ноутбук.
У середу вранці я прокинулася рівно о шостій. На кілька блаженних секунд мій мозок відмовився згадувати вчорашній день, але потім реальність обрушилася на мене крижаною лавиною. За всіма правилами жіночої психології, мене мало б розчавити горе. Але я відчувала лише неймовірну, кришталеву ясність розуму.
Я заварила собі міцний еспресо і відкрила пошту. Троє адвокатів уже відповіли на мої нічні запити. Офіс Інни Бережної — тієї самої «залізної леді» — повідомив, що в неї несподівано з’явилося вікно в п’ятницю о п’ятнадцятій годині. Ідеальний збіг обставин.
Я швидко підтвердила всі зустрічі. Інна Бережна — у п’ятницю. Сергій Вікторович із бюро «Одеський Правовий Альянс» — у четвер вранці. Досвідчена юристка Тамара Степанівна з фірми «Захист і Право» — у четвер пообіді. Після цього я набрала повідомлення Владу, вибачаючись за вчорашнє мовчання і скаржачись на страшенну втому. Він відповів миттєво, знову написавши, як сильно мене любить. Рівень його лицемірства викликав у мене майже збочене захоплення.
Усю середу я провела вдома, ретельно вивчаючи Сімейний кодекс України. Я гуглила судову практику щодо поділу майна. І виявилося, що закон повністю на моєму боці! Згідно зі статтею 70, суд може відступити від принципу рівності часток, якщо хтось із подружжя витрачав майно на шкоду інтересам сім’ї. А фінансування коханки — це пряма шкода.
У четвер вранці я одяглася як на справжню війну: ідеально скроєний темно-синій брючний костюм, кремова шовкова блуза. Цей стриманий, дорогий образ транслював чітке повідомлення: «Я — успішна власниця бізнесу, з якою треба рахуватися».
Офіс Сергія Вікторовича знаходився в елітному бізнес-центрі на Гагарінському плато. Він виявився респектабельним чоловіком у костюмі ручної роботи. Коли я поклала на його стіл своє сорокасемисторінкове досьє, його брови поповзли вгору. А дочитавши до кінця, він вражено констатував, що за двадцять років практики ще не бачив настільки геніально підготовленого клієнта.
— Ваш чоловік спускав спільні кошти на готелі та ювелірку. Це стовідсоткова розтрата, — пояснив Сергій Вікторович. — Ми маємо всі підстави вимагати відступу від рівності часток на вашу користь. З такими доказами більшість відповідачів погоджуються на мирову угоду ще до суду. Такі самовпевнені люди найбільше у світі бояться публічного сорому.
Моєю наступною зупинкою була Тамара Степанівна. Вона виглядала як добра бабуся, але мала хватку бультер’єра. Вона проковтнула моє досьє за десять хвилин і прямо запитала, чи хочу я просто зробити йому боляче, чи виграти по-справжньому і забрати своє майно. Я твердо відповіла, що хочу виграти, але якщо в процесі йому стане дуже боляче — я зовсім не заперечуватиму.
Близько другої години дня я зробила ще один критично важливий крок: відвідала відділення свого банку «Чорноморський Капітал». Я сіла за стіл до своєї персональної менеджерки Світлани і заявила, що мене турбує фінансова безпека мого бізнесу. Ми обговорили ліміти та ризики. Щоб убезпечити свої активи, я відкрила абсолютно новий, чистий корпоративний рахунок виключно на своє ім’я. Рахунок, до якого Владислав ніколи не зможе дотягнутися.
О 15:45, згідно з моєю ідеальною фейковою легендою, мій літак зі Стамбула мав приземлитися в Одесі. Я виїхала на трасу, стала на узбіччі й відправила чоловіку радісне повідомлення: «Щойно сіли. Чекаю на багаж і їду додому. Скоро буду!».
«Супер», — відписав мій турботливий зрадник. — «Я буду вдома біля шостої. Замовлю твою улюблену паназійську кухню з “Східного Лотоса”, згодні?»
«Ідеально», — відправила я у відповідь.
Я розвернула машину і поїхала до нашого котеджу, імітуючи довгу дорогу з аеропорту. Я ходила порожніми кімнатами свого дому і розуміла одне: завтра о п’ятнадцятій на мене чекає головна битва — зустріч із легендарною Інною Бережною. Влад розпланував своє життя так ідеально, але я збиралася переписати його сценарій до невпізнання.
Машина Владислава плавно заїхала на подвір’я нашого котеджу рівно о шостій вечора. Щойно я почула знайомий звук двигуна, моє тіло інстинктивно напружилося, наче перед стрибком. Я зробила кілька глибоких, контрольованих вдихів, змусила себе розслабити затиснуті плечі та “надягнула” на обличчя свою найкращу, бездоганно відрепетирувану усмішку люблячої дружини.
Він зайшов до будинку з двома фірмовими пакетами з ресторану «Східний Лотос», від яких ішов густий, пряний аромат імбиру, соєвого соусу та смаженої качки. Це був той самий Влад. Той самий злегка зім’ятий після довгого робочого дня одяг. Та сама втомлена, але нібито щира усмішка людини, яка рада повернутися додому.
— Як же я скучив! — сказав він, нахиляючись, щоб поцілувати мене в щоку.
Це був єдиний прояв фізичної ніжності, який залишився між нами протягом останнього року — цей черговий, швидкий, майже механічний чмок. Я ледве стрималася, щоб не відсахнутися, коли відчула тонкий запах його парфуму, який тепер назавжди, на рівні рефлексів, асоціюватиметься в мене з одеським аеропортом і тією огидною сценою обіймів з Еліною.
— Стамбул був просто шаленим, я страшенно виснажена, — збрехала я, ідеально імітуючи втому від перельоту та зміни часових поясів.
Ми сиділи на нашій дизайнерській кухні, їли улюблену паназійську локшину і розмовляли так, ніби ми досі нормальна, щаслива сім’я. Кожен шматок ставав мені поперек горла, але я методично жувала і привітно усміхалася. Владислав захоплено, з жестикуляцією розповідав про якусь надскладну операцію на суглобі, яку він блискуче провів учора. А я з таким самим ентузіазмом імпровізувала деталі весільної виставки, вигадуючи на ходу зустрічі з турецькими підрядниками, яких ніколи в природі не існувало.
— А як взагалі справи в клініці? — запитала я, відсьорбуючи зелений чай.
— Та все як завжди, повний завал. Купа пацієнтів, кілька екстрених консультацій, — він байдуже знизав плечима і потягнувся за серветкою. — О, до речі! Мені критично потрібна твоя допомога з нашим благодійним гала-вечором. Завтра, в п’ятницю пообіді, у нас фінальне засідання оргкомітету. Ти ж зможеш бути? Без твоєї агенції ми там просто провалимося.