— Цей вечір не був би таким досконалим без тебе, — прошепотів він, міцно притискаючи мене до себе. — Ти зробила все ідеально.
— Це просто моя робота, Владе, — спокійно відповіла я, ховаючи очі.
— Я не тільки про цей івент. Я про все. Про наше життя. Ти робиш так, щоб усе працювало як треба.
Мені ледве вистачило фізичних сил не розсміятися йому в обличчя прямо посеред танцполу. «Наше життя»… Те саме життя, де він знімає секретну квартиру в центрі й планує, як викине мене на смітник одразу після святкових салютів.
— Ми разом робимо так, щоб усе працювало, — відповіла я, ховаючи своє обличчя на його плечі.
Свято закінчилося близько одинадцятої вечора. Дорогою додому чоловік просто світився від самовдоволення та власної величі. Його кришталева нагорода почесно лежала на задньому сидінні нашого авто.
У його голові картина світу була абсолютно ідеальною. Його кар’єра на піку. Його зручна, покірна дружина влаштувала йому розкішне свято і нагодувала родичів. А молода коханка терпляче чекає, коли він “натисне на курок” і запустить процес розлучення.
Усе йде точно за планом Владислава Захарова. Тільки він не знає одного, найважливішого нюансу. Це вже давно не його план.
Дев’ятнадцяте грудня видалося похмурим і по-справжньому холодним, що типово для зимової Одеси. Сіре, важке небо ніби тиснуло на дахи будинків, а дрібний, колючий мокрий сніг навпіл із дощем безперервно замітав під’їзну доріжку нашого котеджу в «Морському Бризі». Ця непривітна, штормова погода ідеально відповідала атмосфері дня, який мав поставити масну, остаточну крапку в моєму чотирнадцятирічному шлюбі.
Попередні п’ять днів я провела у стані сюрреалістичного, майже медитативного спокою. Доставка судового позову була ретельно спланована Інною Бережною. Кур’єр мав подзвонити у двері рівно о вісімнадцятій нуль-нуль. Без запізнень і форс-мажорів.
Щоб Владислав гарантовано був удома в цей час, я заздалегідь написала йому, що хочу влаштувати тиху, романтичну вечерю, аби удвох відсвяткувати його грандіозний тріумф на гала-вечорі. Він, звісно ж, із радістю проковтнув цю наживку.
«Це так зворушливо і турботливо, кохана. Обов’язково буду вчасно. Люблю», — відписав він.
О 17:45 я сиділа у вітальні. На мені був зручний вовняний светр та улюблені домашні джинси — максимально комфортний одяг для того, щоб говорити максимально некомфортну правду. Коли я почула звук двигуна його авто, моє серце інстинктивно забилося швидше, але руки залишалися абсолютно незворушними. Я була готова.
Влад зайшов до будинку з переможним і розслабленим виглядом, тримаючи в руках пляшку дорогого італійського вина.
— Взяв твоє улюблене Піно Нуар! — радісно сповістив він, знімаючи своє кашемірове пальто. — Відкриваємо зараз, чи нехай трохи подихає?
— Нехай подихає, — спокійно відповіла я з вітальні. — У нас ще є час.
Рівно о 18:00 у вхідні двері гучно постукали. Не в дзвоник, а саме стукіт — діловий і наполегливий. Владислав здивовано кліпнув очима.
— Ми когось чекаємо? Доставка їжі? — запитав він.
— Взагалі-то, так. Відкриєш? — я ледь помітно кивнула в бік коридору.
Він підійшов до дверей. Я уважно спостерігала з дивана, як він відкриває замок і бачить на порозі серйозного чоловіка в темній куртці, який тримав у руках цупкий жовтий поштовий конверт.
— Пан Захаров? Владислав Захаров? — сухо спитав кур’єр.
— Так, це я.
— Вам офіційна доставка документів від юридичного бюро. Розпишіться тут.
Мій чоловік автоматично черкнув підпис. Кур’єр забрав корінець, розвернувся і пішов до своєї машини, не сказавши більше ні слова. Влад стояв на порозі, роздивляючись конверт так, ніби це була бомба з годинниковим механізмом. Потім він повільно зачинив двері, повернувся і подивився на мене. Його обличчя виражало цілковите нерозуміння.
— Поліно? Що це таке? Від кого це?
— Відкрий і дізнаєшся, — мій голос прозвучав рівно, як кардіограма мерця.
Його руки помітно тремтіли, коли він надривав цупкий папір. Я жадібно ловила кожну зміну на його обличчі, поки він читав перші рядки документа. Збентеження. Шок. І, нарешті, чистий, тваринний страх.
— Позовна заява про розірвання шлюбу та поділ майна?! — його голос раптом дав півня і зламався, ніби в підлітка. — Поліно, що за маячня? Я нічого не розумію!
— Справді? Не розумієш? — Я повільно підвелася і схрестила руки на грудях. — Що ж, давай я допоможу тобі скласти цей пазл. Вівторок, середина листопада. Термінал Одеського аеропорту. Ти стоїш із дурнуватим плакатом і розкішними квітами, радісно зустрічаючи свою Еліну.
Уся кров миттєво відлила від його обличчя. Він став сірим, як той сніг за вікном.
— Я… я можу все пояснити… — промимрив він, хапаючи ротом повітря, наче риба, викинута на берег.
— О, я навіть не сумніваюся! — мій тон став гострим, мов хірургічний скальпель. — Так само як ти зможеш пояснити договір оренди елітної квартири на Французькому бульварі. І витрачені понад чотириста тисяч гривень на ресторани та заміські комплекси, поки я вірила у твої “нічні чергування”. І той самий чек із Tiffany на майже вісімдесят тисяч гривень, який ти нахабно оплатив нашою кредитною карткою. Мені продовжувати список твоїх подвигів, чи вже вистачить?
— Звідки ти… — Він затнувся, не в змозі закінчити фразу. Його очі бігали по кімнаті, шукаючи порятунку, якого не було. — Ти бачила нас, — прошепотів він. — В аеропорту.
— Я не просто бачила. Я вас сфотографувала. Навіть зняла миле відео, як ви там цілувалися на парковці. І я задокументувала все інше. Кожне повідомлення, де ти писав своєму дружкові Вадиму, як плануєш покинути мене. Кожен готельний рахунок. У мене є абсолютно все, Владе. Від першої до останньої сторінки твого жалюгідного сценарію.
Він важко осів на диван, усе ще стискаючи в руках судові документи.
— Поліно, благаю… Це все не те, чим здається. Дай мені пояснити…
— Усе виглядає рівно так, як воно є, — холодно відрізала я. — Два роки брудної брехні. Таємна квартира. Ти збирався почекати, поки пройдуть усі ці новорічні свята, щоб попросити розлучення, бо, бачте, «не хотів псувати мені настрій». Я нічого не пропустила?
Його мовчання було найгучнішою відповіддю.
— А тепер слухай уважно, що буде далі, — продовжила я тоном, що не терпів жодних заперечень. — Ти дуже уважно прочитаєш ці папери зі своїм адвокатом. Ти побачиш перелік моїх доказів. Ти усвідомиш, що будь-яка спроба судитися зі мною означатиме, що вся твоя брудна білизна стане публічною. Твої інвестори, твої VIP-пацієнти, головний лікар клініки — усі дізнаються, на що ти витрачаєш гроші. Уся твоя репутація “золотого лікаря” вилетить у трубу. І тому ти беззаперечно погодишся на мої умови.
— Які ще умови? — хрипко запитав він.
— Шістдесят на сорок на мою користь щодо всього нашого майна. Повне, до останньої копійки, відшкодування тих грошей, які ти витратив на утримання своєї молодої коханки. Ти нічого не оскаржуєш. Ти не затягуєш процес. Ти підписуєш мирову угоду, ми ділимо активи, і ти назавжди зникаєш із мого життя.
— Шістдесят на сорок? Поліно, це ж несправедливо! — раптом обурився він, ніби в нього сталося тимчасове потьмарення розуму.
Я не витримала і розсміялася просто на весь голос.
— Несправедливо?! А було справедливо, коли ти оплачував номери в готелях за наші спільні гроші? Коли купував їй прикраси за мій рахунок? Закони України дозволяють відступити від рівності часток, якщо хтось із подружжя витрачав майно на шкоду сім’ї. Тож так, мій дорогий, шістдесят на сорок — це ще неймовірна щедрість з мого боку. Якщо ти полізеш у суд, моя адвокатка виб’є сімдесят на тридцять.