Я вийшла з просторого кабінету Інни Бережної за чверть до п’ятої вечора. Незважаючи на пронизливий, вологий листопадовий вітер, який гуляв вулицями Одеси та гнав сірі хмари з боку моря, я почувалася неймовірно легко. Було таке відчуття, ніби я щойно скинула з плечей важкий, бетонний блок, який носила багато років. У мене був чіткий, продуманий до дрібниць план, геніальна адвокатка і залізобетонна юридична стратегія. Тепер лишалося найскладніше — пережити наступні чотири тижні, не видавши себе жодним м’язом на обличчі.
Коли я під’їхала до нашого котеджу, авто Владислава вже стояло на під’їзній доріжці. Це було вкрай незвично для п’ятничного вечора. Зазвичай у цей час мій чоловік або ще оперував, або сидів на якихось медичних нарадах. Ну, або ж проводив час у ресторанах з Еліною, як тепер достовірно з’ясувалося.
Я відчинила двері й одразу відчула неймовірний аромат, що долинав із кухні. Пахло запеченою дорадо, часником, розмарином і чимось вершковим.
— Ти готуєш? — щиро здивувалася я, скидаючи осіннє пальто.
Він стояв біля плити в кухонному фартуху. Коли ми взагалі купили цей фартух? Я навіть не пам’ятала факту його існування в нашому домі.
— Вирішив зробити твою улюблену рибу під лимонно-вершковим соусом, — гордо заявив він, перевіряючи готовність страви.
Владислав не готував нічого складнішого за яєчню останні три роки. Це було максимально підозріло і навіть трохи комічно. Очевидно, совість (чи що там у нього функціонувало замість неї) змушувала його компенсувати свої систематичні зради отакими дешевими, показовими жестами турботи.
— Ти останнім часом так багато і важко працюєш, Поліно. Подумав, що тобі точно не завадить спокійна домашня вечеря і трохи відпочинку, — додав він своїм фірмовим, оксамитовим голосом, яким зазвичай заспокоював пацієнтів.
— Це так мило з твого боку, — я змусила себе тепло всміхнутися, хоча всередині все просто кипіло від огиди. — А з якої нагоди таке раптове свято?
— Жодної особливої нагоди. Просто захотілося зробити приємне своїй неймовірній дружині.
Ми сіли вечеряти, і, треба об’єктивно визнати, страва вийшла дійсно смачною. Ми невимушено базікали про майбутній гала-вечір його клініки, обговорювали список VIP-гостей і дизайн кришталевої статуетки, яку йому мали урочисто вручити. Він виглядав таким натхненним, розслабленим і щасливим.
— Знаєш, Поліно, я б ніколи не досяг таких кар’єрних висот без тебе, — раптом сказав він, тепло накриваючи мою руку своєю долонею. — Ти завжди була моїм надійним тилом. Завжди розуміла і підтримувала, коли я пропадав на нічних чергуваннях. Я рідко це кажу вголос, але я справді ціную все, що ти для нас робиш.
Тієї миті мені до фізичного болю захотілося виплеснути залишки гарячого соусу йому прямо в обличчя. Я хотіла кричати на весь будинок, що знаю про кожну його брудну брехню, про його таємну орендовану квартиру і про ту амбітну малолітку, з якою він спить. Але я зробила глибокий вдих, лагідно стиснула його пальці у відповідь і подивилася йому просто в очі.
— Саме для цього і існують справжні партнери, Владе. Ми завжди підтримуємо одне одного.
Наступні три тижні стали для мене справжнім, виснажливим майстер-класом із роздвоєння особистості. Вдень я була Поліною Захаровою — залізною бізнес-леді, яка жорстко контролювала підрядників, узгоджувала флористику і диригувала підготовкою до найгучнішої світської події Одеси. Вночі ж я перетворювалася на Поліну Захарову, майбутню розлучену жінку, яка обмінювалася зашифрованими листами з помічниками Інни Бережної, підписувала нотаріальні довіреності та холоднокровно планувала фінансове знищення свого чоловіка.
Влад продовжував вести своє подвійне життя з вражаючою, сліпою самовпевненістю. На тлі свого наближення до омріяної свободи (як він наївно думав), він став підозріло уважним до мене. Ми частіше вечеряли разом, він ініціював розмови про якісь абстрактні речі, намагаючись створити ілюзію ідеального фіналу нашого шлюбу.
Якось на вихідних він навіть запропонував сходити в преміум-кінотеатр на новий голлівудський блокбастер. Я погодилася, підігруючи його сценарію. Ми сиділи в розкішних шкіряних кріслах, їли один попкорн на двох, я сміялася в потрібних місцях, а мій мозок пульсував від однієї-єдиної думки: «Певно, він прямо зараз набирає повідомлення своїй Еліні просто під курткою».
А наприкінці листопада настав час традиційного випробування родичами. У матері Владислава був ювілей — шістдесят п’ять років. За нашою багаторічною, непорушною сімейною традицією, ми влаштовували велику святкову вечерю в нашому будинку.
Його батьки приїхали з Миколаєва. Сестра з чоловіком примчали з іншого кінця міста. Я провела два дні на кухні, випікаючи багатоярусний торт, бо свекруха принципово не визнавала магазинних солодощів, і готуючи складні вишукані салати.
Я геніально грала роль бездоганної, гостинної господині. Розливала елітне вино і терпляче слухала, як мати чоловіка вкотре заводить свою улюблену, заїжджену платівку про те, що нам «давно пора подумати про спадкоємців, бо роки ж ідуть».
— Нам дуже добре вдвох, мамо, — сказав Владислав, по-хазяйськи і ніжно обіймаючи мене за плечі перед усією родиною. — До того ж, кар’єра Поліни зараз іде вгору просто шаленими темпами. Вона в нас справжня зірка івент-бізнесу. Правда ж, кохана?
— Абсолютно, — мило промуркотіла я. А всередині мене розривало від пекучого бажання повідомити цій поважній літній жінці, що її дорогоцінний синочок уже підготував їм нову, молодшу невістку на заміну, і скоро вони з нею познайомляться.
До чотирнадцятого грудня я трималася виключно на адреналіні, подвійному еспресо та концентрованій, холодній люті. Настав день ікс. День великого гала-вечора. День абсолютного професійного тріумфу Владислава.
Я знала: сьогодні я буду щиро усміхатися, гучно плескати в долоні й удавати найпишаючу дружину у світі. А рівно за п’ять днів, дев’ятнадцятого грудня о шостій вечора, у наші двері подзвонить кур’єр із судовим позовом.
Сам гала-вечір пройшов бездоганно. Звісно, інакше і бути не могло, адже його планувала я та моя команда. Величезна зала преміум-холу «Гранд Хол Одеса» виглядала неймовірно розкішно і статусно. Світло було виставлено так, щоб підкреслити блиск коштовностей на гостях. Флористичні композиції з сотень білих орхідей вражали своїм масштабом.
Кейтеринг працював як ідеально налаштований швейцарський годинник. Двісті п’ятдесят гостей у смокінгах та вечірніх сукнях потягували дороге шампанське під вишукані звуки живого струнного квартету. На мені була темно-синя шовкова сукня до підлоги, яку Влад напередодні довго і захоплено розхвалював.
— Ти виглядаєш просто приголомшливо, — шепнув він мені на вухо, і в його голосі навіть прослизнули нотки щирого захоплення.
О 20:00 почалася офіційна частина. Головний лікар клініки виголосив довгу, пафосну промову про відданість клятві Гіппократа, інновації в сучасній медицині та золоті руки їхніх спеціалістів. А потім він урочисто назвав ім’я мого чоловіка.
Влад впевненим, переможним кроком піднявся на яскраво освітлену сцену. Він прийняв важку кришталеву статуетку, підійшов до мікрофона і виголосив свою заздалегідь відрепетировану промову. Він говорив про те, як важливо любити свою справу, а на фіналі зробив драматичну паузу, подивившись просто на мене.
— Але я б ніколи не стояв на цій сцені, якби не моя неймовірна дружина, Поліна. Без твоєї безмежної підтримки та віри в мене нічого з цього не було б можливим.
Зала вибухнула гучними оплесками. Кілька знайомих лікарів тепло і з повагою всміхнулися мені. Один із колег Влада, проходячи повз мій столик, губами промовив: «Щасливчик!». Я сяяла у відповідь сліпучою усмішкою.
Я плескала в долоні гучніше за всіх присутніх. Я зіграла свою роль на справжній “Оскар”. І поки всі бачили блиск сліз радості на моїх очах, я думала лише про одне-єдине: про дев’ятнадцяте грудня.
Після офіційної частини почалися танці. Владислав, розпалений своїм грандіозним успіхом і кількома келихами віскі, запросив мене на паркет. Ми повільно рухалися під якийсь легкий джазовий мотив, і він продовжував засипати мене компліментами.