Я відкрила чат і почала читати.
— «Завтра везу малу на Печерськ. Нарешті наважився. Будемо дивитися квартири в новобудові», — писав Артем.
— «Давно пора, бро. Ти вже два роки ниєш, що хочеш піти від Марти», — відповідав Денис.
Два роки. Цілих два роки мій законний чоловік жалівся друзям і обговорював, як кине мене. В офісі було тепло, але мої пальці стали крижаними. Я продовжила читати.
— «Знаю. Але тут треба все зробити грамотно і підібрати момент. Зроблю це після свят. Не хочу псувати їй Новий рік, сам розумієш, хай відсвяткує нормально».
Який же він, виявляється, благородний лицар! Йому абсолютно нормально роками топтати нашу довіру, але він турбується про мій новорічний настрій.
— «Ти занадто добрий. А що з будинком у містечку? Як ділити будете?» — цікавився друг.
— «Та нехай Марта забирає його собі, я не буду за нього битися. Я просто хочу швидше розрубати цей вузол. Договір оренди в ЖК “Печерський діамант” вже підписаний. Христя просто в екстазі, що ми нарешті будемо жити разом. Юрист каже, оскільки в нас із Мартою немає дітей, розлучення пройде за місяць, без зайвого головного болю».
— «От бачиш? Віра, напевно, і сама з полегшенням видихне. Ви ж обоє нещасливі вже купу років».
— «Ти правий. Так буде краще. Відгуляємо всі свята, вона організує мій робочий гала-вечір, зроблю їй приємно востаннє, а десь у двадцятих числах січня посаджу за стіл і скажу правду».
«Зроблю їй приємно востаннє». Наче я якась безнадійна пацієнтка в його клініці, якій треба вколоти морфій перед ампутацією.
Я відкинулася на спинку крісла, заплющила очі і знову засміялася в порожньому кабінеті.
Артем просто не розуміє масштабів катастрофи, що насувається на нього. Я не з тих жінок, які покірно сидять у куточку і чекають, поки їх “спишуть у тираж” після зимових свят. Якщо він так хоче масштабного фіналу, я з радістю організую йому таку вечірку прощання, яку він запам’ятає до кінця своїх днів. І він стане головним, почесним гостем на святі власного знищення.
Я витратила ще майже три години тієї ночі, аби перетворити хаотичний набір скриншотів та фотографій на ідеальну зброю. Мої пальці літали по клавіатурі. Усі чеки, виписки, повідомлення та геолокації я дбайливо розклала по віртуальних теках. Я створила бездоганний хронологічний реєстр його зрад. Будь-який фінансовий аудитор, побачивши цю сорокасемисторінкову таблицю, пустив би сльозу від естетичного задоволення.
Я зберегла ці дані на три різні захищені хмарні сховища і додатково скинула на зашифровану флешку, яку сховала на дні свого робочого сейфа. Місця, до якого Артем ніколи не мав і не матиме доступу.
Закінчивши з архівацією, я відкрила пошуковик. Мені потрібні були не просто юристи. Мені були потрібні найзубастіші акули столичного сімейного права. Ті, хто спеціалізується на розлученнях із великим капіталом і хто вміє професійно, без зайвих сантиментів, множити невірних партнерів на нуль.
Ім’я Регіни Вольської вискочило одним із перших. У київських юридичних колах вона мала статус справжньої легенди. Регіна вела половину найгучніших шлюборозлучних процесів українського бізнесу за останнє десятиліття і славилася абсолютною безжальністю, коли йшлося про захист активів своїх клієнтів. Я швидко заповнила форму на її сайті: «Термінова справа. Значні спільні активи. Наявні стовідсоткові докази подружньої зради та систематичної розтрати сімейного бюджету. Потребую консультації».
Для підстраховки я надіслала аналогічні запити ще двом топовим адвокатським бюро. У моєму бізнесі завжди треба мати план «Б» і план «В».
Близько десятої вечора мій телефон, що лежав на скляному столі, несподівано завібрував. Екран засвітився від цілої лавини сповіщень. Це був Артем.
«Привіт, Мартусю! Просто перевіряю, чи ти нормально долетіла. Набери мене, як поселишся в готель», — писав він.
Через двадцять хвилин: «Починаю хвилюватися. Ти ж завжди пишеш з аеропорту Стамбула».
Ще через пів години: «Напевно, ти так втомилася, що просто відключилася. Бажаю успіху на виставці завтра! Сумую за тобою неймовірно. Люблю».
І фінальний, найцинічніший акорд: «До речі, сонечко, не забудь, що в п’ятницю в нас фінальний комітет щодо мого гала-вечора. Без тебе я там просто пропаду. Ти ж мій головний талісман!»
Яка ж абсолютна, феноменальна, приголомшлива зухвалість! Цей чоловік спокійно строчив мені повідомлення про вічне кохання, сидячи у своєму таємному любовному гніздечку на Печерську, обіймаючи молоду коханку. Я не відповіла. Нехай насолоджується своєю ілюзією тотального контролю. Нехай вірить, що я сплю в Туреччині.
Я закрила офіс і поїхала додому, у нашу «Хвойну долину». Я заїхала на темне подвір’я ближче до півночі. Заглушивши двигун, я ще хвилин десять сиділа в холодному салоні авто, роздивляючись фасад нашого котеджу. Кущі сортових гортензій, які я власноруч висаджувала вздовж доріжки, захищаючи їх від морозів. Затишна тераса, де ми колись пили вино і мріяли про майбутнє, поки мій чоловік ще не став “занадто статусним” для простих вечорів. Я вклала в ці стіни стільки душі. І він був готовий змити все це в каналізацію заради дівчинки, для якої вершиною успіху є брендовий пакетик.
Я зайшла всередину. Усе було саме так, як я залишила перед своїм нібито відльотом: моя недопита кавова чашка в раковині, забутий плед на дивані. Але тепер цей простір більше не відчувався як мій прихисток. Він нагадував дорогу музейну експозицію з чужого минулого життя. Я дістала з бару пляшку дорогого італійського вина, налила собі пів келиха і сіла за кухонний острівець. Мені треба було вивчити закони.
У середу вранці я прокинулася зі свіжою головою і кришталевою ясністю думок. Троє адвокатів уже відповіли на мої запити. Офіс Регіни Вольської повідомив, що в неї несподівано звільнилося вікно у п’ятницю о п’ятнадцятій нуль-нуль. Ідеально. Інші двоє юристів були готові зустрітися в четвер.
Цей день я присвятила читанню Сімейного кодексу України. І виявилося, що закон повністю на моєму боці! Так, зазвичай усе майно ділиться п’ятдесят на п’ятдесят. Але стаття 70 містила один прекрасний, рятівний нюанс: суд має право відступити від принципу рівності часток, якщо хтось із подружжя витрачав майно на шкоду інтересам сім’ї. А витрати на коханку, готелі та ювелірку — це пряма, задокументована шкода. Артем власноруч вирив собі фінансову могилу.
У четвер зранку я розпочала свій юридичний марафон. Першим був Віктор Кравченко з пафосного адвокатського бюро «Кравченко та Партнери». Його офіс на Печерську кричав про високі гонорари: мармур, панорамні вікна, шкіра. Сам Віктор, лощений чоловік у костюмі-трійці, слухав мене з професійною, трохи поблажливою усмішкою. Рівно до того моменту, поки я не поклала йому на стіл свою роздруковану сорокасемисторінкову теку.
Він почав гортати сторінки, і його брови повільно поповзли вгору.
— Пані Марто… Це… надзвичайно детально, — вражено констатував він, зупинившись на чеку з Tiffany. — Знаєте, за п’ятнадцять років практики я ще не бачив клієнта, який би прийшов на першу консультацію з такою ідеально структурованою доказовою базою. Для вас це чудово. А от для вашого чоловіка — це катастрофа.
Він пояснив, що завдяки відсутності спільних дітей та наявності таких доказів розтрати, ми маємо залізобетонні позиції для шантажу.
— З такими паперами більшість зрадників погоджуються на мирову угоду до суду, — резюмував він. — Бо такі лікарі, як ваш чоловік, понад усе у світі бояться публічного сорому. Його репутація коштує мільйони.
Моєю другою зупинкою була досвідчена юристка Лілія Едуардівна. Це була жінка за шістдесят, яка виглядала як добра бабуся, але мала погляд білої акули. Вона проковтнула моє досьє за десять хвилин.
— Ви хочете зробити йому боляче чи хочете виграти? — прямо спитала вона, знявши окуляри.
— А в чому різниця? — примружилася я.
— Робити боляче — це емоції і помста. Це затягує суди і спалює нерви. Виграти — це означає холоднокровно забрати своє майно і вийти з цієї гри з повними кишенями і гордо піднятою головою.
— Я хочу виграти, — твердо відповіла я. — Але якщо в процесі моєї перемоги йому стане дуже боляче, я не заперечуватиму.