Вона хижо всміхнулася: — Ми з вами чудово порозуміємося.
Але перед головною зустріччю з Регіною Вольською, яка мала відбутися в п’ятницю, мені треба було вирішити ще одне нагальне питання. Банк.
Я зайшла у відділення «Столичного Кредит Банку», де ми роками обслуговувалися як VIP-клієнти. Персональна менеджерка Світлана привітно запросила мене до свого кабінету. За сорок хвилин розмови я з’ясувала жахливу річ: реального захисту від того, що мій законний чоловік завтра зніме всі наші спільні заощадження, не існувало.
Тому я прийняла єдине правильне рішення. Я відкрила абсолютно новий, відокремлений корпоративний рахунок для свого івент-бюро, оформлений виключно на мене. Рахунок, про існування якого Артем не мав жодного шансу дізнатися, і куди я планувала перевести всі найближчі прибутки агенції.
О 15:45 у четвер мій літак зі Стамбула мав офіційно приземлитися в Києві. Я виїхала на Бориспільську трасу, запаркувала свій Mercedes на узбіччі, увімкнула “аварійку” і о 16:15 відправила чоловіку повідомлення.
«Щойно сіли! Чекаю на багаж. Скоро буду вдома».
«Супер!» — миттєво відписав він. — «Я буду близько шостої. Хочеш, замовлю вечерю з того паназійського ресторану “Східна Перлина”, як ти любиш?»
«Було б чудово. Я ледве на ногах тримаюся», — відповіла я.
Яка ідеальна пара! Як зворушливо ми плануємо спільну вечерю! Це виглядало б як кадр із реклами сімейного щастя, якби не було настільки гнилою, жалюгідною фальшивкою.
Я розвернулася і поїхала додому, імітуючи довгу дорогу з аеропорту. Зайшовши в порожній будинок, я подивилася на наше життя абсолютно новими очима. Я спробувала згадати, коли в нас востаннє була справжня, інтимна близькість. Вісім місяців тому? Можливо, рік? Раніше я знаходила цьому тисячі виправдань: наші бізнеси, стрес, вік… А тепер пазл склався. Нічого в нього не “охололо”. Він просто задовольняв усі свої фізіологічні та емоційні потреби на орендованій квартирі.
Артем розпланував свій графік бездоганно. Він хотів попросити розлучення в січні, рівно після того, як я, мов покірна служниця, організую йому ідеальний статусний гала-вечір, нагодую його родичів на новорічні свята і підтримаю його ілюзію ідеальності.
Що ж, мій дорогий Артеме. У мене для тебе погані новини. Я не збираюся грати за твоїм сценарієм і чекати до січня.
Його білий Audi м’яко заїхав на подвір’я нашого котеджу рівно о шостій вечора. Я почула знайомий звук двигуна, і моє тіло інстинктивно напружилося, ніби перед ударом. Я зробила кілька глибоких, повільних вдихів, змусила себе розслабити лінію плечей і “надягнула” на обличчя свою найкращу, бездоганно відрепетирувану усмішку люблячої дружини.
Артем зайшов до вітальні з двома великими фірмовими пакетами з ресторану «Східна Перлина», від яких на всю кімнату рознісся густий, пряний аромат імбиру, соєвого соусу та смаженої качки. Це був той самий чоловік, якого я знала стільки років. Той самий злегка зім’ятий після довгого робочого дня одяг. Та сама втомлена, але нібито щира усмішка людини, яка щойно “врятувала світ”.
— Як же я скучив, моя дівчинко! — з порога заявив він, нахиляючись, щоб поцілувати мене в щоку.
Це був єдиний прояв тактильності, який залишився між нами останнім часом — цей черговий, швидкий, майже механічний чмок. Я зібрала всю свою волю в кулак, щоб не відсахнутися, коли відчула запах його парфумів, який тепер назавжди асоціюватиметься в мене з тим поцілунком на парковці аеропорту.
— Виставка була просто неймовірною, але я страшенно виснажена перельотом, — збрехала я, майстерно імітуючи втому і легку дратівливість від уявних турецьких таксистів.
Ми сиділи на нашій дизайнерській кухні з мармуровими стільницями, їли мою улюблену паназійську локшину і розмовляли так, ніби ми досі нормальна, щаслива сім’я. Кожен шматок ставав мені поперек горла, але я методично жувала і продовжувала усміхатися. Артем із шаленим захопленням розповідав про якусь надскладну кругову підтяжку обличчя, яку він блискуче провів учора. А я з таким самим ентузіазмом імпровізувала деталі виставки у Стамбулі, вигадуючи на ходу зустрічі з топовими підрядниками та постачальниками декору, яких ніколи не існувало в природі.
— А як взагалі справи в клініці? — невинно поцікавилася я, відсьорбуючи зелений чай.
— Та все як завжди, люба. Божевільний потік пацієнтів, кілька екстрених нарад, — він легко знизав плечима і потягнувся за паперовою серветкою. — О, до речі! Мені критично потрібна твоя допомога з нашим благодійним гала-вечором. Завтра, в п’ятницю пообіді, у нас фінальне засідання організаційного комітету. Ти ж зможеш приїхати? Без тебе там усі пересваряться.
П’ятниця. Пообіді. Саме той час, коли я сидітиму в кабінеті найдорожчої адвокатки Києва і плануватиму, як залишити його без штанів.
— Звісно, мій хороший, — я перехилилася через стіл і погладила його по руці з максимальною, цукровою ніжністю. — Я нізащо цього не пропущу. Усе буде на найвищому рівні.
П’ятниця. П’ятнадцята година нуль-нуль. Я впевненим кроком зайшла до приймальні Регіни Вольської на двадцятому поверсі елітного бізнес-центру «Столична Вежа». Ця жінка виявилася справжньою стихією, чия присутність заповнювала весь простір кабінету, що пахнув дорогою італійською шкірою та свіжозвареною кавою.
На вигляд їй було трохи за п’ятдесят. На ній був бездоганно скроєний світло-сірий брючний костюм, ідеальне попелясте каре, а її погляд був таким гострим, що ним, здавалося, можна було різати скло. Коли секретарка завела мене до кабінету, Регіна вже уважно вивчала моє сорокасемисторінкове досьє.
— Пані Савенко, — сказала вона своїм низьким, поставленим голосом, навіть не піднявши очей від паперів. — Прошу, сідайте. Мушу визнати, це просто захопливе чтиво.
Я сіла навпроти неї. Я мовчала і спостерігала, як вона перегортає роздруківки зі швидкістю професійного аудитора, скануючи кожну цифру, кожен чек та кожне повідомлення з лазерною концентрацією. Зрештою, вона закрила мою папку, повільно зняла елегантні окуляри в роговій оправі і подивилася мені просто в очі.
— Ваш чоловік — ідіот, — безапеляційно заявила Вольська.
— Знаєте, останні два дні я починаю це дуже чітко усвідомлювати, — гірко, але з полегшенням усміхнулася я.
— Ні, ви мене не до кінця зрозуміли. Я маю на увазі, що він клінічний ідіот у всьому, що стосується замітання фінансових та цифрових слідів. Я бачила закоренілих корупціонерів та політиків, у яких операційна безпека була набагато кращою! — Регіна з задоволенням поплескала долонею по моїй папці. — Це не просто докази. Це розкішний подарунок, перев’язаний червоною атласною стрічкою. Він що, відвідував якісь вечірні курси на тему «Як найепічніше провалитися під час зради»?