Я вийшла з елітного бізнес-центру «Столична Вежа» за чверть до п’ятої вечора. Незважаючи на пронизливий, вогкий листопадовий вітер, який гуляв київськими пагорбами, я відчувала себе неймовірно легко. Здавалося, ніби хтось зняв з моїх плечей важку, задушливу бетонну плиту. У мене був чіткий, продуманий до міліметра план, геніальна адвокатка і залізобетонна стратегія захисту власних інтересів. Тепер залишалося найскладніше — пережити наступні чотири тижні під одним дахом зі зрадником, не видавши свого знання жодним м’язом на обличчі.
Коли я під’їхала до нашого котеджу у «Хвойній долині», білий Audi Артема вже стояв на під’їзній доріжці. Це було вкрай незвично для п’ятничного вечора. Зазвичай у цей час мій “працьовитий” хірург або ще оперував, або сидів на нескінченних медичних нарадах (чи, як тепер з’ясувалося, пив вино з Христиною в ресторанах на Печерську).
Я відчинила вхідні двері й одразу відчула неймовірний аромат, що долинав із кухні. Пахло вершковим маслом, розмарином, білим вином та запеченим лососем.
— Ти готуєш? — щиро, без краплі фальші здивувалася я, скидаючи кашемірове пальто.
Він стояв біля варильної поверхні у смішному кухонному фартуху. Коли ми взагалі купили цей фартух? Я навіть не підозрювала про його існування.
— Вирішив зробити твій улюблений стейк із лосося у вершково-лимонному соусі, — гордо заявив Артем, перевертаючи рибу силіконовою лопаткою.
Артем не готував нічого складнішого за яєчню з беконом останні років п’ять. Цей раптовий кулінарний порив був максимально підозрілим. Очевидно, його совість (чи що там у нього функціонувало замість неї) змушувала його компенсувати свої систематичні зради ось такими дешевими, показушними жестами турботи.
— Ти останнім часом так багато працюєш зі своїми івентами, Марто. Подумав, що тобі не завадить спокійна домашня вечеря і трохи релаксу, — додав він своїм фірмовим, оксамитовим голосом, яким зазвичай заспокоював пацієнток перед наркозом.
— Це так неймовірно мило з твого боку, — я змусила себе лагідно всміхнутися, хоча всередині мене все буквально кипіло від огиди. — А з якої нагоди таке свято шлунка?
— Жодної нагоди. Просто захотілося зробити приємне своїй фантастичній дружині.
Ми сіли вечеряти, і, треба визнати об’єктивно, страва вийшла дійсно смачною. Ми невимушено базікали про майбутній медичний гала-вечір, обговорювали список VIP-гостей, колір флористики та дизайн кришталевої статуетки, яку йому мали урочисто вручити. Артем виглядав таким натхненним, таким щиро щасливим.
— Знаєш, Марто, я б ніколи не досяг таких кар’єрних висот без тебе, — раптом сказав він, тепло накриваючи мою руку своєю. — Ти завжди була моїм найнадійнішим тилом. Завжди підтримувала, коли я пропадав на чергуваннях. Я рідко це кажу, але я справді безмежно ціную все, що ти для нас робиш.
Тієї конкретної миті мені до фізичного болю захотілося виплеснути залишки гарячого вершкового соусу йому просто в обличчя. Я хотіла кричати на весь будинок, що знаю про кожну його брудну брехню, про його таємну квартиру в новобудові і про ту малолітку, з якою він спить. Але я зробила глибокий вдих, приборкала свої емоції, лагідно стиснула його пальці у відповідь і подивилася йому просто в очі.
— Саме для цього і існують справжні партнери, Артеме. Ми підтримуємо одне одного.
Наступні три тижні стали для мене справжнім, виснажливим майстер-класом із роздвоєння особистості. Вдень я була Мартою Савенко — залізною бізнес-леді, власницею «Естетики Подій», яка жорстко контролювала підрядників, узгоджувала кошториси і віртуозно диригувала підготовкою до найгучнішої медичної події року. Вночі ж, коли чоловік засинав, я перетворювалася на Марту Савенко — майбутню розлучену жінку, яка обмінювалася зашифрованими листами з помічниками Регіни Вольської, вичитувала чернетки позовів та планувала тотальне фінансове знищення свого благовірного.
Артем тим часом продовжував вести своє подвійне життя з вражаючою, сліпою самовпевненістю. На тлі свого наближення до свободи (як він наївно думав), він став підозріло уважним. Ми частіше вечеряли разом. Якось на вихідних він навіть запропонував сходити у VIP-зал преміум-кінотеатру на новий голлівудський блокбастер. Я погодилася. Ми сиділи в розкішних шкіряних кріслах-реклайнерах, їли один карамельний попкорн на двох, я щиро сміялася в потрібних місцях, а мій мозок пульсував від однієї-єдиної думки: «Певно, він прямо зараз, під курткою, набирає повідомлення своїй Христині, що страждає на нудному сеансі з дружиною».
А наприкінці листопада настав час справжнього випробування родичами. У матері Артема, Валентини Петрівни, був поважний ювілей — шістдесят п’ять років. За нашою багаторічною, непорушною традицією, ми влаштовували велику сімейну вечерю в нашому будинку.
Його батьки приїхали з Тернополя. Рідна сестра з чоловіком примчали з Івано-Франківська. Я провела два дні на ногах біля духовки, запікаючи величезну качку з яблуками та журавлиною, готуючи вишукані салати та власноруч випікаючи багатоярусний торт “Спартак”, бо свекруха категорично не визнавала магазинних солодощів.
Я блискуче грала роль бездоганної, гостинної господині. Розливала гостям елітне вино і терпляче, з наклеєною усмішкою, слухала, як матір Артема вкотре заводить свою улюблену, заїжджену платівку про те, що нам «давно пора подумати про спадкоємців, бо роки ж ідуть».
— Нам дуже добре вдвох, мамо, — сказав Артем, по-хазяйськи, міцно обіймаючи мене за плечі. — До того ж, кар’єра Марти зараз іде вгору шаленими темпами. Вона в нас справжня столична зірка бізнесу. Правда ж, кохана?
— Абсолютно, — мило промуркотіла я, тоді як всередині мене просто розривало від бажання повідомити цій поважній жінці, що її дорогоцінний синочок уже підготував їм нову, значно молодшу невістку на заміну, і онуки — це лише питання часу.
До сімнадцятого грудня я трималася виключно на природному адреналіні, потрійному еспресо та концентрованій, холодній люті. Настав день “Ікс”. День гала-вечора. День абсолютного тріумфу Артема Савенка.
Я знала: сьогодні я усміхатимуся камері, плескатиму в долоні й удаватиму найщасливішу, найпишаючу дружину у світі. А рівно за кілька днів у наші двері подзвонить кур’єр із судовим позовом.
Сам гала-вечір пройшов бездоганно. Звісно, інакше і бути не могло, адже його планувала моя команда. Величезна зала елітного комплексу «Прем’єр Кристал Хол» виглядала неймовірно розкішно. Світло було виставлено так філігранно, щоб підкреслити блиск коштовностей на шиях гостей. Флористичні композиції з білих орхідей та гортензій вражали своїм масштабом. Кейтеринг працював як ідеально налаштований швейцарський годинник. Майже три сотні гостей у смокінгах та дорогих вечірніх сукнях потягували колекційне шампанське під звуки живого струнного квартету.
На мені була смарагдова шовкова сукня до підлоги, яку Артем напередодні довго розхвалював.
— Ти виглядаєш просто приголомшливо, — палко шепнув він мені на вухо, і в його голосі навіть прослизнули нотки щирого захоплення.
О 20:00 почалася офіційна частина. Головний лікар клініки виголосив довгу, пафосну промову про інновації в пластичній хірургії та золоті руки їхніх спеціалістів. А потім гучно назвав ім’я мого чоловіка.
Артем упевненим, ледь не летючим кроком піднявся на сцену. Він прийняв важку кришталеву статуетку, підійшов до мікрофона і виголосив свою заздалегідь відрепетировану, ідеальну промову. Він говорив про те, як важливо поверстати людям красу та впевненість. А на фіналі зробив драматичну, театральну паузу, подивившись просто на мене зі сцени.
— Але я б ніколи не стояв сьогодні на цій сцені, якби не моя неймовірна дружина, Марта. Без твоєї безмежної підтримки, віри та розуміння нічого з цього не було б можливим. Ти — моє серце.
Зала буквально вибухнула оваціями. Кілька знайомих лікарів тепло всміхнулися мені. Один із колег Артема, проходячи повз мій столик, губами промовив: «Щасливчик!». Я сяяла у відповідь сліпучою усмішкою.
Я плескала в долоні гучніше за всіх. Я зіграла свою роль на заслужений “Оскар”. І поки всі гості бачили блиск сліз радості на моїх очах, я думала лише про одне: про візит кур’єра, який уже був запланований.
Після офіційної частини почалися танці. Артем, розпалений своїм грандіозним успіхом і кількома келихами дорогого віскі, запросив мене на паркет. Ми повільно, ритмічно рухалися під якийсь легкий джазовий мотив, і він продовжував засипати мене компліментами.
— Цей вечір не був би таким досконалим без тебе, — прошепотів він, міцно притискаючи мене до себе. — Ти зробила все просто ідеально.
— Це моя професія, Артеме, — спокійно, дивлячись йому за плече, відповіла я.
— Я не тільки про івент. Я про все. Про наше життя. Ти робиш так, щоб усе працювало як годинник.
Мені ледве вистачило фізичних сил не розсміятися йому прямо в обличчя. «Наше життя»… Те саме життя, де він знімає секретну квартиру в центрі й планує, як викине мене на смітник одразу після свят.
Свято закінчилося близько опівночі. Дорогою додому в таксі Артем просто світився від самовдоволення та власної величі. Його важка кришталева нагорода почесно лежала на задньому сидінні. У його голові картина світу була ідеальною, бездоганною. Його кар’єра на абсолютному піку. Його зручна дружина влаштувала йому розкішне свято, безкоштовно відпрацювавши організатором, і нагодувала родичів. А молода коханка покірно чекає, коли він “натисне на курок” і запустить процес розлучення.
Усе йде точно за геніальним планом Артема Савенка. Тільки він не знає однієї малесенької деталі. Це вже давно не його план.