Я відігнав ці важкі спогади, тихо натиснув на ковану клямку хвіртки і зайшов на подвір’я. Вхідні двері будинку не були замкнені. Уся родина моєї дружини — її батьки, Галина Петрівна та Михайло Іванович, а також вічно безробітний брат Артур — перебралися до мого будинку під приводом «жорсткої економії», щойно я поїхав на фронт.
З просторої кухні долинали густі аромати запеченої качки з яблуками та часником. Було чути жваві, веселі голоси моїх родичів, брязкання кришталю. Життя вирувало.
Лєра якраз вийшла в широкий світлий коридор, зосереджено витираючи ідеальний манікюр рушником. Вона була одягнена в розкішну смарагдову сукню, волосся вкладене волосок до волоска. Така ж нереально вродлива і крижана. Мій подих перехопило від ніжності. Я широко посміхнувся і приготувався радісно привітатися.
Вона підняла очі. Побачила свого чоловіка у вицвілій формі, з важким рюкзаком і різдвяним кошиком. І раптом завмерла. Вона завмерла так різко, ніби з усього розмаху врізалася в невидиму бетонну стіну. Рушник повільно вислизнув з її пальців.
— Христос Рождається, кохана! Я вдома! — з найтеплішою усмішкою вигукнув я, роблячи крок назустріч.
Але замість того, щоб кинутися до мене, вона інстинктивно, з диким, тваринним жахом відсахнулася назад. Її обличчя зблідло так раптово, що шкіра здалася восковою. Пальці судомно вчепилися в одвірок.
На мій голос із кухні миттю вискочили тесть, теща та шурин Артур. Їхні обличчя за мікросекунду стали білішими за сніг надворі. У коридорі запанувала така густа, отруйна тиша, що я чітко чув, як гуде компресор холодильника.
Я розгублено переводив погляд з одного завмерлого обличчя на інше. Чому вони дивляться на мене як на повсталого мерця? Де сльози щастя?
І саме в цю фатальну секунду з вуст моєї законної дружини злетіло те, що назавжди розкололо моє життя навпіл.
— Ти що… ВИЖИВ?! — хрипко, наче задихаючись, вичавила з себе Валерія.
У її голосі не було шоку від приємної несподіванки. Там був лише чистий жах. І глибоке, трагічне розчарування. Ясно як Божий день я побачив чорну правду. Вони чекали на офіційне повідомлення і моє свідоцтво про смерть. Вона випхала мене на фронт, геніально розрахувавши, що сапер — це квиток в один кінець. Вона методично планувала стати молодою, багатою вдовою, щоб успадкувати цей котедж і отримати п’ятнадцять мільйонів гривень державної компенсації. Вона проміняла моє життя на чек від держави.
Цей шоковий параліч тривав лише кілька секунд, але для мене вони розтягнулися у в’язку, нескінченну вічність. Усі четверо родичів раптом ніби оговталися від заціпеніння і помітно напружилися. Вони дивилися на мене в мовчазному, вкрай настороженому очікуванні. Їхні погляди більше не були просто переляканими — вони стали відверто оцінюючими, холодними і хижими. Так дивляться на бракований товар, який несподівано повернули до магазину.
Щось дуже важливе, щось тепле, живе і суто людське назавжди, з гучним хрускотом зламалося всередині мене в ту саму мить. Уся моя любов, уся багаторічна прив’язаність до цієї жінки згоріли дотла за одну мікросекунду, залишивши по собі лише сірий, холодний попіл. Я відчув абсолютну, дзвінку емоційну порожнечу.
Замість того, щоб влаштувати гучний скандал, почати трощити дорогий різдвяний посуд і з криками вигнати їх усіх геть на морозну вулицю, мій мозок спрацював інакше. Інстинкт військового сапера миттєво переключив мене в режим безжального аналізу та знешкодження загрози. Я вирішив зіграти в їхню жорстоку гру, але за власними правилами. Я мав дати їм те, чого вони так відчайдушно жадали.
— Не міг там більше залишатися, Лєро, — тихо і хрипко відповів я, філігранно змінюючи тембр голосу.
Я показово опустив плечі і важко зсутулився, ніби під вагою нестерпної, нищівної фізичної втоми. Зробив крок уперед і сперся тремтячою рукою об стіну, імітуючи страшну слабкість.
— Під час складного розмінування старого, напівзруйнованого промислового заводу сталася нештатна ситуація. Відбувся масштабний витік дуже токсичного технічного реагенту з підземних резервуарів. Я був надто близько і надихався цими хімічними випарами, — я зробив важку, драматичну паузу, прикривши очі. — Це спровокувало рідкісне і надзвичайно агресивне ураження легень. Тканини буквально руйнуються зсередини. Професори у військовому шпиталі не приховували правди. Мені лишилося жити максимум вісім місяців. Процес незворотній, і медицина тут безсила.