Мій тесть, Михайло Іванович, вибіг йому назустріч, блідий як крейда. Він ледь не плутався у власних ногах від жаху. З вікна своєї кімнати я чітко бачив, як цей візитер агресивно тикав товстим пальцем у груди тестя, хапав його за комір куртки і явно, не добираючи слів, вимагав повернути шалені відсотки за тіньовим боргом. Михайло Іванович жалюгідно виправдовувався, притискаючи руки до грудей. Боргова петля на шиї моєї “турботливої” родини затягнулася намертво, перекриваючи їм кисень. А попереду була неділя — день їхнього абсолютного і невідворотного краху.
Недільного ранку я прокинувся ще до того, як перші лагідні промені зимового сонця освітили засніжені дахи нашого містечка. Я не відчував ні хвилювання, ні втоми. Попереду був день генерального прибирання мого життя від токсичного бруду. О дев’ятій годині ранку я вже сидів у просторому, оздобленому темним деревом кабінеті приватного нотаріуса в самому центрі ранкового, ще безлюдного Києва.
Я офіційно, через усі відповідні державні електронні реєстри, жорстко і безповоротно скасував будь-які генеральні довіреності, фінансові дозволи та медичні згоди на управління майном, які раніше підписував на ім’я Валерії. Сувора жінка-нотаріус прискіпливо перевірила мої документи і видала мені завірені витяги з мокрими печатками. Відтепер моя жадібна родинка не мала на мене і мої рахунки абсолютно жодних юридичних прав. Мої приховані крипто-статки були в абсолютній безпеці.
Повернувшись додому близько дванадцятої дня, я застав усю сімейку за істеричною підготовкою. У повітрі стояв різкий запах дорогих мийних засобів та ще більш їдкого лицемірства. Вони готувалися до головного спектаклю свого життя — офіційного візиту соціальної працівниці.
Галина Петрівна нервово натирала меблі у вітальні, виставляючи на видні місця наші з Лєрою спільні фотографії. Михайло Іванович, чиї руки все ще трусилися після вчорашньої зустрічі з рекетиром, одягнув чисту білу сорочку і тренував перед дзеркалом глибоко скорботний вираз обличчя.
Але найогидніше було дивитися на Валерію. Вона стояла перед великим дзеркалом у передпокої і з силою, безжально терла собі очі вологими косметичними серветками. Вона робила це навмисно, щоб вони виглядали максимально червоними, запаленими і заплаканими. Вона прискіпливо репетирувала позу “вбитої невимовним горем дружини”. Від цієї цинічної сцени мені стало фізично нудно, але я мовчки пройшов до своєї кімнати.
О 12:30 у задні двері нашого будинку, з боку засніженого саду, обережно постукали. Я відчинив і впустив майора Кравченка. Він був у цивільному, щоб не привертати уваги. Ми швидко пройшли до моєї гостьової кімнати. Слідчий дістав мініатюрний пристрій і вкрай професійно закріпив надчутливий мікрофон у мене під теплим светром. Холодний метал торкнувся моєї шкіри, нагадуючи, що крапку неповернення пройдено.
— Мої хлопці з групи швидкого реагування вже сидять у непримітному мікроавтобусі на сусідній вулиці, — тихо, але твердо проінструктував Кравченко. — Якщо ситуація вийде з-під контролю, просто голосно скажи слово “лікарня”. Це наш сигнал. Але краще дай їм виговоритися. Вони мають самі закопати себе перед свідками. Тримайся, Назаре.
Я кивнув. Залишалося менше години до фіналу.
Рівно о 14:00 тишу морозного дня розірвав мелодійний дзвінок у вхідні двері. На порозі нашого дому стояла пані Оксана — старша соціальна працівниця з приватної служби турботи «Надія та Опіка». Це була жінка років п’ятдесяти, в теплому вовняному пальті, з надзвичайно емпатичною, м’якою усмішкою та мудрими очима людини, яка щодня бачить справжнє людське горе і вміє йому співчувати.
Моя дружина та її рідня миттю, ніби за помахом невидимої чарівної палички, увімкнули режим ідеальної, люблячої до нестями сім’ї. Їхня геніальна, бездоганно відрепетирувана гра заслуговувала на найвищі театральні премії. Теща Галина Петрівна одразу засуєтилася, запропонувала гості найкращого різдвяного чаю з чебрецем і провела її до просторої вітальні. Пані Оксана акуратно сіла на краєчок дорогого шкіряного дивана, відкрила свій робочий блокнот і заспокійливим голосом почала ставити рутинні запитання про мої щоденні потреби в цілодобовому догляді та спеціальних медикаментах.
Вони брехали так натхненно, так щиро і переконливо, що я б, мабуть, сам їм повірив, якби не знав правди. Галина Петрівна зі справжніми, блискучими сльозами на очах розповідала, як місяцями не стуляє очей ночами, сидячи під моїми дверима і вслухаючись у моє важке дихання. Михайло Іванович бив себе кулаком у груди, стверджуючи, що готовий продати свій останній бізнес заради мого мінімального комфорту. А Валерія…
Вона сіла впритул поруч зі мною, ніжно, ніби кришталеву вазу, взяла мою руку у свої холодні, як зимовий лід, долоні. З майстерно надломленим, тремтячим голосом вона почала розповідати, як до нестями мене кохає і просто фізично не уявляє свого подальшого життя без мене. Пані Оксана зворушено кивала, змахуючи невидиму сльозу, і старанно все нотувала.