Я розповів йому все. Про меркантильність Лєри, про мій фальшивий діагноз, шахрайство тестя, заповіт і сьогоднішню ранкову каву з білим осадом.
— Документуй усе, брате, — пролунав у слухавці його спокійний, тактичний тон. — Різниця між живим сапером і мертвим — у вмінні вчасно розпізнати пастку і підготувати контрудар. Зберігай спокій. Ми спакуємо цю компанію грамотно. По суворому закону.
Переконавшись, що дружина поїхала до косметолога, а її батьки вирушили у справах, я викликав таксі і поїхав до великого гіпермаркету електроніки «ТехноПростір». Я прискіпливо придбав три специфічні гаджети для прихованого запису. Повернувшись, я працював дуже швидко. Масивну ручку з мікрофоном залишив на кухонній стійці. Зарядний блок із лінзою встромив у розетку навпроти дивана. А електронний годинник із функцією запису на хмару поставив у їдальні. Мишоловка була готова.
Далі я взявся за юридичний тил. Зателефонувавши з одноразової сім-картки на лінію Центру соціальних гарантій «Захист», я анонімно повідомив про шахрайство з моїм електронним кабінетом ветерана і попросив заморозити всі транзакції.
Після цього я поїхав до районного управління поліції. Слідчий, майор Кравченко — досвідчений чоловік із проникливими очима, уважно вислухав мою історію і забрав пакетик із залишками осаду.
— Лабораторія дасть висновок за пару днів, Назаре, — сказав він, ховаючи докази в сейф. — Але щоб довести групову змову, нам потрібен каталізатор. Нам потрібні їхні зізнання на плівку.
І я точно знав, що стане цим каталізатором. Того ж вечора я зателефонував до приватної служби турботи «Надія та Опіка». Я попросив їх надіслати найкращу соціальну працівницю до нашого будинку в неділю, щоб офіційно «обговорити умови мого безнадійного хоспісного догляду». Я наполіг, щоб уся родина була присутня. Це була ідеально підготовлена сцена для мого фінального акту.
Але до вирішальної неділі ще потрібно було якось дожити, граючи свою роль до кінця. Наступного дня, коли за вікном гула хуртовина, я вирішив провести останній, найжорстокіший психологічний тест для своєї дружини. Після обіду вся сімейка мирно зібралася на просторій кухні. Вони пили гарячий чай із нарізаним різдвяним штоленом і жваво про щось гомоніли. Я повільно, спираючись на стіни та імітуючи сильну задишку, зайшов до них, щоб узяти склянку води.
Зробивши крок до столу, я раптом дозволив своєму тілу повністю обм’якнути. З гучним, моторошним гуркотом я впав на холодну кахельну плитку. Я філігранно зіграв страшний, болісний напад задухи: голосно хапав ротом повітря, судомно стискав груди руками, а потім раптово завмер, залишивши очі напівпрочиненими.
Уся родина миттю зірвалася з місць. Вони обступили моє нерухоме тіло щільним кільцем. Лежачи на підлозі, я відчайдушно, десь у найглибших закутках душі, чекав, що моя Валерія хоча б інстинктивно, по-людськи кинеться до мене. Що вона почне робити штучне дихання, бити по щоках чи несамовито кричати батькові викликати швидку допомогу. Але те, що я почув, назавжди заморозило кров у моїх жилах.
— Відійдіть від нього всі! Не смійте його чіпати! — пролунав надзвичайно холодний, розважливий і абсолютно спокійний голос Лєри. — Давайте просто почекаємо і подивимося. Не дзвоніть у швидку ні в якому разі. Ці лікарі можуть його відкачати і зіпсують нам усі плани. Хай усе закінчиться природно прямо зараз. Просто не дивіться на нього.
Вони стояли півколом, згори вниз спостерігаючи, як я “помираю”. Я витримав цю пекельну паузу довжиною в кілька хвилин, слухаючи їхнє рівне, безжальне дихання. А потім повільно “опритомнів”, зі стогоном спершись на лікоть. Вони миттю натягнули маски смертельно стурбованих родичів, Галина Петрівна заойкала і побігла за тонометром, але було пізно. Я вже на власні очі побачив дно їхньої душі.
Того ж пізнього вечора я отримав ще один, абсолютно вбивчий доказ їхніх намірів. Валерія пішла приймати гарячий душ і, через власну самовпевненість та зневагу до мого “ослабленого” стану, залишила свій дорогий робочий ноутбук відкритим на дивані у вітальні. На яскравому екрані світилася її приватна переписка в месенджері з братом Артуром.
Моя законна дружина писала текст, від якого мене ледь не знудило: “Мама вже дає йому потрібні, подвійні дози заспокійливих крапель. Головне, щоб це виглядало для експертів як абсолютно природна зупинка серця на тлі його хвороби. Потерпи до кінця тижня, Артурчику, і ми поїдемо в салон на Столичному оформлювати твій омріяний джип. Обіцяю 😘”.
Я миттєво, без жодного звуку, сфотографував яскравий екран на свій телефон і переслав знімки слідчому Кравченку через надійно зашифрований канал зв’язку. Його відповідь блимнула на моєму екрані менш ніж за хвилину: “Це джекпот, Назаре. Лабораторія щойно дала висновок: в осаді кави була критична, небезпечна доза транквілізаторів, що пригнічують дихання. Готуємо групу спецзахоплення на неділю. Будь дуже обережним”.
Напруга в будинку сягнула критичного, вибухонебезпечного максимуму в суботу вранці. Біля наших високих воріт, порушуючи тишу елітного комплексу, з диким вереском гальм різко зупинився масивний чорний позашляховик без номерних знаків. З нього важко вийшов кремезний, лисий чоловік у шкіряній куртці відверто кримінальної зовнішності.