На мій гучний голос із кухні миттю вискочили тесть Богдан Миколайович та теща Катерина Петрівна, які ще секунду тому голосно сміялися. За їхніми спинами, похмуро кліпаючи заспаними очима і жуючи шматок балика, визирнув рідний брат Аліни — тридцятирічний ледар Денис, який ніколи в житті не працював більше двох місяців на одному місці. Обличчя всієї цієї “дружної” родини за єдину мить стали білішими за стерильне лікарняне простирадло. У просторому коридорі мого власного будинку запанувала така густа, токсична і в’язка тиша, що я чітко чув власне, важке серцебиття і приглушене гарчання Скіфа.
Я розгублено стояв посеред холу, незграбно тримаючи той нещасний святковий кошик. Я переводив погляд з одного зблідлого обличчя на інше, мій мозок відмовлявся обробляти інформацію. Чому вони дивляться на мене, як на повсталого з могили мерця? Де сльози радості? Де обійми?
І саме в ту фатальну секунду, замість традиційної відповіді на святкове вітання, з вуст моєї коханої, законної дружини злетіло те, що назавжди, безповоротно розкололо моє життя навпіл і вбило всі ілюзії.
— Ти що… ВИЖИВ?! — хрипко, ніби задихаючись, вичавила з себе Аліна. Її голос зірвався на жалюгідний писк.
У цьому короткому питанні не було жодної краплі шоку від приємної несподіванки. Не було радості, яка просто не встигла проявитися. Там був лише чистий, паралізуючий, крижаний жах. І… бездонне, чорне, важке розчарування. Розчарування від того, що я стою тут, дихаю і займаю простір.
Моя рука здригнулася. Я повільно, ніби у сповільненій зйомці, опустив важкий кошик на дубову тумбочку біля дзеркала. Ясно як день я побачив у їхніх широких, переляканих зіницях усю страшну, потворну правду, від якої хотілося вити. Вони зовсім не чекали на моє повернення. Вони чекали на офіційне свідоцтво про мою смерть. Аліна маніпуляціями випхала мене на фронт, у найнебезпечніший підрозділ саперів, зовсім не через свій раптовий патріотизм.
Вона холоднокровно розрахувала, що це квиток в один кінець. Вона методично планувала стати молодою, трагічною вдовою. Вона мріяла одноосібно успадкувати цей дорогий котедж у Козині і, головне, отримати ті самі чотириста тисяч доларів європейської страховки, щоб нарешті жити тим життям, якого, на її думку, вона заслуговувала.
Щось дуже тепле, світле і людське назавжди зламалося всередині мене в ту саму мить. Я відчув, як серце ніби покривається шаром криги. Але замість того, щоб влаштувати грандіозний скандал, почати жбурляти речі, кричати і виганяти їх усіх на вулицю, мій мозок спрацював інакше. Інстинкт сапера, який рятував мене на мінних полях, миттєво переключив психіку в режим холодного аналізу: жодних різких рухів, оцінка загрози, гра на випередження. Я вирішив підіграти їхнім найчорнішим очікуванням.
— Не міг там більше залишатися, Аліно, — тихо, глухо і хрипко відповів я. Я показово опустив плечі, зсутулився, ніби під вагою нестерпної фізичної втоми. — Під час розмінування старого промислового складу на сході сталася аварія. Був сильний витік невідомих хімікатів з резервуарів. Я надихався надзвичайно токсичних випарів без респіратора.
Я зробив важку, театральну паузу, злегка спершись рукою об прохолодну стіну, і вдавши, що мені неймовірно боляче робити кожен вдих. Скіф, відчуваючи мою гру, тихо заскавчав і притиснувся ще ближче.
— Це спровокувало рідкісне і дуже агресивне руйнування легень. Процес незворотній. Лікарі у центральному столичному шпиталі були зі мною відвертими: мені лишилося жити максимум вісім місяців. Медицина абсолютно безсила. Я приїхав сюди… доживати.
Я уважно, з холодністю снайпера в засідці, спостерігав за їхньою реакцією. На якусь мікросекунду я зловив абсолютно реальну хвилю гігантського, солодкого полегшення, що прокотилася їхніми обличчями. Напружені м’язи Аліни вмить розслабилися. Її очі швидко забігали, і вона, мов досвідчена актриса, миттєво натягнула на себе маску глибокої, трагічної скорботи.
— Боже мій… Андрію… коханий мій, який жах! За що нам це горе?! — фальшиво, з надривом заголосила вона. Вона обережно підійшла ближче і ледь торкнулася мого плеча кінчиками пальців, але її тіло залишалося відстороненим і холодним. В її дотику не було любові — лише сухий розрахунок і огида до “вмираючого”.
— Але ж… синку… — миттєво, не витримавши й хвилини мовчання, втрутилася теща Катерина Петрівна. Її маленькі оченята хижо зблиснули. — Твоя ІТ-компанія… та європейська страховка на чотириста тисяч доларів… Вона ж повністю покриває такі трагічні, фатальні випадки? Родина ж не залишиться на вулиці після твого… відходу?
Від її відвертого лицемірства і жадібності до мого горла підступила гірка нудота. Але я лише покірно і повільно кивнув, дивлячись прямо їй в очі. Я щойно кинув їм ідеальну, закривавлену наживку. І ці тилові хижаки, які ніколи не знали справжнього горя, заковтнули її цілком, навіть не поперхнувшись.